Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Телєгін виліз до нього на приступку. Артилерійська канонада посилилась, ніби наблизилась, обрій на заході й півдні вкрило димною імлою. Стежачи за пальцем Гагіна, він розрізняв на рівнині купки людей і валки возів, що повзли з півночі.
— Наші втікають, — сказав Гагін і кивнув на величезний дим, що піднімався грибом на півдні в бік Сарепти. — Я давно дивлюсь: по цьому курсу тисячі, тисячі перейшли… Розриви бачиш? А недавно їх не було. З важких б’є. Вранці жди сюди генерала.
Іван Ілліч ще раз оглянув господарство батареї. Перелічив снаряди, патрони, — їх вистачало всього по дві обойми на гвинтівку. Особливо його тривожило, що батарея була оголена. Сажнів за двісті звідси виднілись тільки що викопані окопчики, але в них не було помітно ніякого руху, — частини червоних військ проходили значно далі. Він присів коло Сапожкова, — обличчя Сергія Сергійовича було скривлене, ніби сон для нього теж не був легкий.
— Сергію Сергійовичу, пробач, я тебе потурбую… Зв’яжи мене з командиром дивізіону…
Сапожков розплющив мутні очі:
— Навіщо? Вказівки дані — не стріляти. Коли треба, скажуть… Чого ти хвилюєшся? — Він підсунувся до колеса, позіхнув, але явно удавано. — Ліг би, виспався — ото найкраще.
Іван Ілліч повернувся на приступку і довго стояв нерухомо, поклавши руки на бруствер. Величезне темнооранжеве сонце сідало в імлу, підняту десь за обрієм копитами незліченних козачих полків. Нічна тінь насувалась на рівнину, — більше вже не можна було на ній помітити руху військ. Нижче ясної вечірньої зірки небо на заході стало удавати з себе фантастичну країну біля зеленого моря, там будувались китайські башти, одна відокремилась і попливла, перетворилась на коня з двома головами, стала жінкою і заломила руки…
Здавалося: тільки вилізеш з котлована і, перебираючи ногами, як буває уві сні, долетиш до цієї незвичайної країни. Для чогось же вона показується, щось вона означає для тебе в годину смертного бою?..
— Ех, чорна галка, сиза полянка, — сказав Сергій Сергійович, поклавши йому руку на спину, — це ж чистий ідеалізм, Ваню, витріщати очі на картинки… Махорочки курнемо? В госпіталі украв пачку, бережу — покурити перед смертю…
Він, як завжди, говорив насмішкувато, хоч у гірких зморшках коло рота, в несвіжих очах затаїлась туга. Скрутили, закурили: Телегін без затяжки, Сапожков — вдихаючи дим з хлипом.
— Чого ж ти похоронної заспівав? — тихо спитав Телєгін.
— Смерті почав боятися… Кулі в голову боюсь; в інше місце — не вб’є, а в голову боюсь. Голова — не мішень, для іншого зроблена. Думок своїх жаль…
— Всі ми боїмося, Сергію Сергійовичу, — думати про це тільки не слід…
— А ти коли-небудь цікавився моїми думками? Сапожков — анархіст, Сапожков — спирт дудлить, — ось що ти знаєш… Тебе я, як скляного, бачу до останньої звивини, від тебе живим людям я передам записочку, а ти від мене записочки не передаси… І це дуже жаль… Ех, заздрю я тобі, Ваню.
— Чого ж, власне, мені заздрити?
— Ти — на долоні: обов’язок, віддана любов і самокритика. Найчесніший служака і предобрий хлопець, І дружина тебе буде обожувати, коли переказиться. І тому ще тобі життя легке, що ти старомодний тип…
— От спасибі за атестацію.
— А я, Ваню, жалкую, що тоді влітку Гимза мене не розстріляв… Революції ждали, тремтячи від нетерпіння… Викинули в світ купу ідей: ось він — золотий вік філософії, найвищої свободи! І — катастрофа, катастрофа найжахливіша, розпротак твою, розтак…
Він ляпнув себе долонею по очах так, що кашкет з’їхав на потилицю…
— Хотів з цього приводу зробити повідомлення людству — ніяк не меншій аудиторії, — повідомлення винятково злісне, і не для користі, — к чорту її, — а для зла… Але рукопису нема, не написав ще… Прошу пробачення.
Було вже темно. На обрії розгорялись пожежі, димнобагрові заграви злітали все вище й ширше, особливо на півдні, десь коло Сарепти. Горіли хутори, освітлюючи шлях швидко наступаючому ворогові. Телєгін слухав тепер одним вухом, — далеко, прямо на заході, немов змії висували світляні голови з-за обрію, піднімались зелені ракети по три зразу.
Сергій Сергійович, уперто не бажаючи помічати всієї цієї ілюмінації, говорив тремтячим голосом, від якого Івана Ілліча раз у раз продирали мурашки:
— Чи ми живемо тільки для того, щоб їсти? Тоді нехай куля розкрає мені головешку, і мій мозок, який я зовсім помилково вважав рівновеликим усьому всесвіту, розлетиться, як бульбашка з мильної піни… Життя, бачиш, це цикл вуглецю плюс цикл азоту, плюс ще якоїсь погані… З молекул простих створюються складні, дуже складні, потім — страшенно складні… Потім — крак! Вуглець, азот та інша погань починають розпадатися до найпростішого стану. І все. І все, Ваню… При чому ж тут революція?
— Що ти верзеш, Сергію Сергійовичу? Революція саме і підносить людину над буденністю…
— Дай мені спокій! Та я і не з тобою розмовляю, багато ти розумієш у революції. Вона скінчена… Вона роздавлена, — дивись поперед носа… Радянська Росія вже зараз — в межах до Івана Грозного… Незабаром усі дороги будуть білі від кісток… І будуть тріумфувати цикли вуглецю й азоту — оті самі, що прийдуть сюди вранці на конях…
Телєгін мовчав, стоячи рівно, руки за спиною, — в темряві трудно було розглядіти його обличчя, червонувате від заграви.
— Іване… Жити варто тільки задля фантастичного майбутнього, великої і остаточної свободи, коли кожній людині ніхто й ніщо не перешкоджає усвідомлювати себе рівновеликою всьому всесвіту. Скільки вечорів ми розмовляли про це з моїми хлопцями! Зірки були над нами ті самі, що й при великому Гомері. Вогнища горіли ті самі, що освітлювали шлях крізь тисячоліття. Хлопці слухали про майбутнє й вірили мені, в очах їх відбивалися зірки, і на бойових штиках світилося полум’я вогнищ… Вони всі лежать у степах… Мій полк
