Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

червоні укріплення фонтанами землі, що підлітали й опадали. Із глибоких ярів з вереском вилітала кіннота, і, не зважаючи ні на що, йшла через дроти на окопи з такою п’яною люттю, що іншого козака вже прошила куля і в очах смертна темрява, а він все ще на скаку ріже повітря шаблею, поки не схилиться в сідлі і, підкинувши руки, наче від божевільного реготу, покотиться з коня, що шарахнув убік.

Піхотні цепи, підповзаючи, кидались уперед. Коло червоних окопів змішувались у сутичці кінні й піші. Мамонтов у цей день всім козакам наказав поперев’язувати білими стрічками околички кашкетів, щоб згарячу свої не рубали своїх. І тим страшніший, запекліший був бій, що з обох боків билися руські люди… Одні — за незнане нове життя, другі — за те, щоб старе стояло непорушно.

І щоразу хвилі атак відбігали, відкинені червоними бронелетючками. Ці устатковані нашвидку на цар'ицинських заводах бронепоїзди, — з двох бензинових цистерй або з двох товарних платформ з паровозом посередині, — курсували по навкружній залізниці частково попереду, частково позад фронту. З кулеметами й гарматами вони врізувались часом у саму гущу бойовища. Витискаючи з старих паровозів-кукушок останні сили, вони крізь вибухи, у хмарах пари з прострелених паровозних боків ганяли по розвернених коліях, розвозячи в окопи воду, хліб і вогнеприпаси.

— Лягай!

Поруч рвонуло так, що світло потьмарилось і тіло придавило, і зараз же по спинах, по головах, обхоплених руками, гучно заляпали, падаючи, грудки землі.

— До гармати… По місцях! — кричав Телєгін, схоплюючись і ледве крізь пил розрізняючи задерту одним колесом догори гармату і людей, що злісно підскочили до неї… «Всі цілі — Латугін, Байков, Гагін, Задуйвітер… Нема Шаригіна… тут… цілий… Друга гармата в порядку, — Печонкін, Власов, Іванов… головою хитає…»

— Лівіше шість вісімдесят, приціл шість ноль, батарея, вогонь! — хрипів Сапожков, висуваючись з телефонною трубкою з заваленого прикриття.

Кашляючи пилом, Телєгін повторював команду. Шаригін кидав снаряд Байкову, той оглядав підривач і перекидав заряджаючому — Гагіну. Задуйвітер відкривав замок, Латугін, встановлюючи наводку, піднімав руку.

— Вогонь…

Стволи гармат шарпались, снаряди відлітали… Поквапливі рухи людей завмирали, як у кінострічці, яку спинили… Так і є, — знову мигнула люта тінь — блискавка в землю, поруч.

— Лягай!

І все повторювалось — гуркіт, вихор землі, задуха… Злість була така, — жили, здається, тріснуть… Але що можна було вдіяти, коли з того боку снарядів не шкодували, а тут залишалось їх — лічені, і на дивізійному спостережному пункті сидів сліпий чорт, не міг як слід намацати важку батарею…

На цей раз поранило Латугіна. Він сидів і скрипів зубами. Біля нього лагідно і моторно поралась Онися, — незрозуміло, куди вона ховалась, звідки з’являлась, — швиденько стягла з нього бушлат, тільник, перев’язала плече. «Голубчику, — сказала вона, присівши навпочіпки перед його очима, — голубчику, ходімо, я одведу на пункт». Він, голий по пояс, закривавлений, вишкірений, наче справді гриз хрящі, відштовхнув Онисю, кинувся до гармати.

Нарешті сталося те, чого нестерпно ждала злість, що знемагала всіх уже багато годин від початку цього нерівного артилерійського поєдинку. Сапожков тільки що повідомив на запитання командира дивізіону про те, скільки залишилося снарядів, і ждав відповіді; брудні сльози з почервонілих очей його повзли по обличчю, раз у раз він віднімав од вуха телефонну чашку і дмухав у неї. В самому повітрі раптом щось сталося: настала тиша і загула у вушних перетинках. Телєгін, занепокоєний, поліз животом на бруствер, і якраз вчасно… Почалась рішуча загальна атака. Простим оком можна було розрізнити темні маси козачої кінноти й піхоти і де-не-де серед них — блиск золотих корогов, — це підвезені на автомобілях попи благословляли військо, в чистім полі, перед очима у червоних батарей…

Моряки теж вилізли — животами на бруствер. Дихали важко. Байков сказав, щоб насмішити:

— Ех, по ангелах би прямою наводкою.

Ніхто не засміявся. Латугін сказав різко, владно:

— Командир, давай викочувати гармати на відкрите місце, — чого ми тут, як щурі, в ямі…

— Без запрягів не впораємось, Латугін.

— Впораємось…

— Не смієш, не смієш ти в бою сперечатися з командиром, це анархія, — закричав Шаригін так несподівано, негарно, по-хлоп’ячому, що моряки похмуро оглянулись на нього. Він згріб в обидві жмені піску і почав терти собі обличчя з усієї сили. Вернувся на місце, на номер, і став нерухомо, тільки великі вії його тремтіли над натертими щоками.

Телєгін зліз з бруствера, підійшов до гармати, торкнув її за колесо.

— Латугін вніс правильну пропозицію, товариші… Про всяк випадок давайте отут розкидаємо землю.

Моряки, що досі стежили за його рухами, мовчки кинулись до лопат і почали розкидати уступ в котловані в тому місці, де найлегше можна було витягти гармату на відкрите місце.

— Телєгін, — надриваючи захрипле горло, закричав Сапожков, — Телєгін, командир питає, чи можна своїми силами викотити гармати на відкрите місце?

— Скажи: можна.

Телєгін сказав це спокійно і впевнено. Латугін, працюючи лопатою, хоч нестерпно пекло й ломило поранене плече і кров проступала крізь пов’язку, штовхнув ліктем Байкова:

— Люблю антилігентів. Га?

Байков відповів:

— Повчаться ще решетом воду носити, то дечого в мужика й навчаться.

Раптом тиша роздерлась гуркотом ураганного вогню. Телєгін кинувся до бруствера. Рівнина вся наповнилась рухливими військами. З правого боку — навперейми їм — по невисокому залізничному насипу, завиваючи, димлячи, викидаючи іржаві димки, мчали броньові летючки командира Аляб’єва, який уславився того дня. Увага Івана Ілліча була зосереджена на найближчому прикритті — роті Качалінського полку, що лежала за дротом навіть не в окопах, а в ямках. Тільки що їм повезли бочку з водою. Кінь затупцював на місці, круто повернув, перекинув бочку і помчав з передком. Телєгін побачив учорашнього чудака-здоровила Івана Гору. Він, наче навприсядки, бігав навкарачках вздовж окопів, — мабуть, роздавав патрони — по останній обоймі на