Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Даша сиділа у дворику на ящику з написом: «Медикаменти»; вона поклала на коліна руки, тільки що вимиті й червоні від холодної води, і, заплющивши очі, підставляла обличчя жовтневому сонцю. На голій акації, там, де кінчалася тінь від даху, настовбурчували пір’я, чистились, вихвалялись один перед одним горобці з набитими волами. Вони тільки що були на вулиці, де перед білим одноповерховим особняком валялося скільки завгодно розсипаного вівса й кінських кізяків. Їх сполохали під’їжджаючі вози, і горобці перелетіли на березу. Пташине щебетання здавалось Даші невимовно приємною музикою на тему: живемо, хоч би там що.

Вона була в білому халаті, забрудненому кров’ю, в косинці, тісно пов’язаній по самі брови. В місті більше не деренчали шибки від канонади, не чути було глухих вибухів аеропланних бомб. Жах цих двох днів закінчився щебетанням горобців. Якщо глибоко вдуматися, — то це було навіть образливо: зневага цієї летючої тварі з набитими волами до людини… Цінь-цвірінь, малий горобець, та розумний, — кізячків поклював, через горобчиху з гілочки на гілочку пострибав, а заходить сонечко — пискнув услід, і — спати до світанку, от і вся мудрість життя…

Даша чула, як за ворітьми спинилися вози… Привезли нових поранених, вносили їх в особняк. Від утоми вона не могла навіть розліпити повіки, що просвічували рожевим світлом. Коли треба буде — лікар покличе… Цей лікар — хороша людина: грубувато нагукує і лагідно поглядає… «Зараз же, — сказав, — марш на двір, Даріє Дмитрівно, ви нікуди не годитесь, посидьте там де-небудь, — розбуджу, коли треба буде…» Скільки все-таки чудових людей на світі! Даша подумала — було б добре, якби він вийшов покурити, і вона розказала б йому свої спостереження над горобцями, — надзвичайно глибокодумні, як їй здавалося… А що ж тут поганого, коли вона подобаєтеся лікареві?.. Даша зітхнула, і ще раз зітхнула, вже тяжко… Все можна витерпіти, навіть неможливе, якщо зустрічаєш ласкавий погляд… Нехай побіжний, — назустріч йому піднімаються душевні сили, віра в себе. От і знову людина жива… Ех, горобчики, вам цього не збагнути!..

Замість лікаря виліз з підвалу, де містилася кухня, громадянин з жовтуватим нервовим обличчям і трагічними очима. Він був одягнений у пальто відомства народної освіти, але вже тепер не підперезаний вірьовкою. Піднявшись на кілька цегляних східців, він витягнув тонку шию, прислухаючись. Але тільки щебетали горобці.

— Жахливо! — сказав він. — Який кошмар! Страхіття якесь!

Він затулив вуха долонями і зараз же відняв їх. Низьке сонце збоку освітлювало його обличчя з тонким хрящуватим носом і припухлими губами.

— Цьому немає кінця, боже мій!.. У вас коли-небудь було звукове марення? — несподівано спитав він Дашу. — Пробачте, ми не знайомі, але я вас знаю… Я вас зустрічав до війни в Петербурзі, на філософських вечорах. Ви були молодша, але зараз ви краща, значніша… Звукове марення починається з далекої лавини, вона ще безгучна, але наближається з страхітливою швидкістю. Наростає різноголосий гуркіт, якого немає в природі. Він наповнює мозок, вуха. Ви усвідомлюєте, що нічого немає в реальності, але цей шум — в вас усередині… Вся душа напружена, здається: ще трохи — і ви більше не витримаєте цих ієрихонських труб… Ви втрачаєте притомність, вас це рятує… Я питаю, — коли кінець?

Він стояв перед Дашею проти сонця, перебирав тонкими пальцями і хрускав ними.

— Я мушу десь накопати глини, замісити її і полагодити піч, бо нас виселили в підвал як нетрудовий елемент… Мій батько ціле життя прослужив директором гімназії і збудував цей будинок на свої заощадження… От ви їм це і скажіть… У підвалі валяється обгоріла цегла; двоє віконець на тротуар — такі запорошені, що не пропускають світла. Мої книжки скинені на купу в кутку. У моєї матінки міокардит, їй п’ятдесят п’ять років, у моєї сестри від малярії параліч ніг. Надходить зима… О боже мій!

Даша подумала, що він, як душа Цукру в «Синій птиці» з Художнього театру, зараз відламає собі всі десять пальців.

— Хто не працює, той не їсть!.. Скінчити історикофілологічний факультет, майже закінчити дисертацію… Три роки викладати в жіночій гімназії в цьому страшному місті, в цьому безнадійному глухому закутку, де я скутий по руках і ногах хворобою матері й сестри… І фінал усього життя: хто не працює, той не їсть! Мені тичуть в руки лопату, насильно виганяють копати окопи й змушують поклонятися революції. Насильству над свободою!.. Перемозі мозолів!.. Знущанню над наукою!.. Я не дворянин, не буржуй, я не чорносотенець. Я ношу на собі рубець від удару каменем під час студентської демонстрації… Але я не бажаю поклонятися революції, яка загнала мене в підвал… Я не для того розвивав свій розум, щоб з підвалу через запорошене віконце дивитися на ноги переможців, які тупотять по тротуару… І я не маю права вкоротити собі життя, — у мене сестра й мати. Навіть у мріях мені нікуди піти, нікуди сховатися… «Винесемо запалене світло!..» Його нікуди нести, на землі не залишилось більше відлюдних печер…

Він говорив усе це надзвичайно швидко, очі його блукали. Даша слухала його, не дивуючись і не співчуваючи, ніби цей нервовий чоловік, що вискочив із півпідвальної кухні, був таким самим необхідним завершенням жаху цих днів — гуркоту, пожеж, стогону поранених.

— Що вас привело до них? — несподівано звичайним, незадоволеним голосом спитав він. — Недоумство? Страх? Голод? Так знайте ж: я стежив за вами ці два дні, я згадував, як у Петербурзі на філософських вечорах безмовно милувався вами, не сміючи підійти і познайомитись. Ви — майже блоківська незнайома… (Даша зараз же подумала: «Чому — майже?») Царівна, яка вишиває золоті заставки, — в брудному халаті, з червоними руками, тягає ранених… Жах, жах!.. Ось — обличчя революції…

Даша раптом так розсердилась, що, стуливши губи, жодного слова не відповівши цьому жовто-блідому неврастенікові, пішла в дім, де після свіжості двору в обличчя їй важко війнув запах йодоформу і стражденного людського тіла.