Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Та в них же сапери спеціально йшли за цепами і встигли підірвати залізницю в десяти місцях.

— І все-таки клина не можна було допустити, — уперто повторив начальник артилерії. — Слухай, глянь-но, ти нічого не помічаєш?

Тільки гостре, досвідчене око могло б помітити, що на бурій рівнині, яка стелилася на захід, не було безлюдно і спокійно, а відбувався якийсь обережний рух. Всі нерівності землі, всі горбочки, схожі на тисячі мурашників, відкидали довгі тіні і деякі з цих тіней повільно переміщувались.

— Змінюються цепи, — сказав начальник артилерії. — Повзуть, красавці… Візьми-но бінокля… Помічаєш, ніби поблискують смужечки?..

— Бачу ясно… Офіцерські погони…

— Це зрозуміло, що офіцерські погони поблискують… Ух, як поповзли, матінко рідна, дивись, як павуки!.. Щось багато офіцерських погонів… Інших і не видно…

— Еге, дивно…

— Позавчора Сталін попереджав, щоб ми цього ждали… Оце, мабуть, вони самі й є.

Аляб’єв глянув на нього. Зняв картуза, провів нігтями по черепу, скуйовдивши волосся, що злиплося від поїу, сірі очі його погасли, він схилив голову.

— Так, — сказав, — зрозуміло, чому вони так рано сьогодні заспокоїлись… Цього треба було сподіватись. Це буде трудно…

Він швидко сів до телефону і почав накручувати. Потім насунув картуза і скотився по гвинтових сходах.

Начальник артилерії спостерігав за рівниною, поки не зайшло сонце. Тоді він подзвонив у Військраду і сказав тихо й виразно в трубку:

— На фронті офіцерська бригада змінює пластунів, товаришу Сталін.

На це йому відповіли:

— Знаю. Незабаром ждіть пакет.

Дійсно, скоро почулося тріщання мотоцикла. По скрипучих сходах затупотіли кроки, в люк ледве проліз чоловік, весь у чорній шкірі. Начальник артилерії був не малого зросту, а цей мотоцикліст — навис над ним:

— Де тут начальник артилерії армії?

І, почувши: «Це я», — мотоцикліст зажадав ще й посвідчення, чиркнув сірника і читав, доки він не догорів до нігтів. Аж тоді він з величезною підозрілістю вручив пакет і затупотів униз.

У пакеті лежала половина четвертинки жовтого пожолобленого паперу, на ньому рукою голови Військради було написано:

«Наказую вам в ніч до світанку зосередити всю («всю» було підкреслено) наявність артилерії і боєприпасів на п’ятиверстовій дільниці в районі Воропоново — Садова. Пересування зробити по можливості непомітно для ворога».

Начальник артилерії читав і перечитував несподіваний і страшний наказ. Він був більш ніж рискований, виконання його — неймовірно трудне. Він означав: зосередити на крихітній дільниці (в районі прориву) всі двадцять сім батарей — двісті гармат… А якщо противник не захоче полізти саме на це місце, а вдарить правіше, або лівіше, або, що ще небезпечніше, — по флангах, на Сарепту і Гумрак? Тоді — оточення, розгром!..

В глибокому душевному збентеженні начальник артилерії сів до телефонів і почав викликати командирів дивізіонів, даючи їм вказівки, — якими дорогами йти і в які місця пересувати все величезне громіздке господарство: тисячі людей, коней, двоколок, возів, наметів — усе це треба було навантажити, відправити, пересунути, розвантажити, поставити на місце, вкопати гармати, протягнути дріт, і все це — за кілька годин до світанку.

Не відриваючись від телефону, він крикнув вниз, щоб принесли ліхтар та щоб сказали всім вістовим — тримати коней напоготові. Розстебнувши комір сукняної сорочки, погладжуючи чисто оббриту голову, він диктував короткі накази. Вістові, одержуючи їх, скочувались з водокачки, кидались на коней і мчали в ніч. Начальник артилерії був хитрий, — він звелів, щоб на місцях розташування батарей — після того, як вони знімуться, — розпалили вогнища, не дуже великі, а такі, щоб вогонь горів натурально, — нехай ворог думає, що червоні в холодну ніч гріють коло вогню свої босі ноги.

Ще раз перечитавши наказ, він додумався, що не годиться зовсім оголювати фланги, і вирішив все-таки залишити під Сарептою і Гумраком тридцять гармат. Коли командири дивізіонів відповіли йому, що запряги на місцях, снаряди й санітарне господарство навантажені і вогнища, як наказано, запалили подекуди, — начальник артилерії сів у старенький автомобіль, що ходив на суміші спирту й гасу і гримів кузовом, немов циганський віз, і поїхав у Царицин, в штаб.

Він прогримотів по темному й безлюдному місту, спинився коло купецького особняка, вбіг по неосвітлених сходах на другий поверх і увгйшов у велику кімнату з готичними вікнами й дубовою стелею, освітлену лише двома свічками: одна стояла на довгому столі, заваленому паперами, другу високо в руці держав командарм, — він стояв коло стіни, перед картою. Поруч з ним голова Вінськради кольоровим олівцем позначав розташування військ для бою на завтра.

Хоч у кімнаті були тільки ці двоє старших товаришів — друзів, — начальник артилерії з усією військовою виправкою підійшов, спинився і рапортував про попереднє виконання наказу. Командарм опустив свічку й обернувся до нього. Голова Військради одійшов від карти й сів коло стола.

— Двадцять батарей до світанку будуть перекинені на лобову дільницю, — сказав йому начальник артилерії, — сім батарей я залишив на флангах, під Сарептою і Гумраком.

Голова Військради, іцо запалював люльку, відмахнув від обличчя дим і спитав тихо й суворо:

— Які фланги? При чому тут Сарепта і Гумрак?

В наказі про фланги не говориться ні слова, — ви не зрозуміли наказу.

— Ні, я зрозумів наказ.

— В наказі сказано (нижні повіки у нього здригнулись і очі звузились), в наказі сказано ясно: зосередити на лобовій дільниці всю артилерію, всю до останньої гармати.

Начальник артилерії глянув на командарма, але той теж дивився на нього серйозно і остерігаюче.

— Товариші, — палко заговорив начальник артилерії, — адже цей наказ — ставка на життя й на смерть.

— Так, — підтвердив голова Військради.

— Так, — сказав командарм.

— Ну що