Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Командир, що ти нам співаєш? — раптом хрипко запитав Латугін. — Навіщо? Ну?
Іван Ілліч ніби не почувши цього:
— Тепер за нашою спиною кулеметів нема… Страшніше за смерть для кожного з нас — продати революцію, значить — щоб своя шкура залишилась без дірок… Ось як треба розуміти наказ командарма: щоб не ослабнути у вирішальну годину, коли земля закипить під тобою. Кажуть, є люди без страху, — пусте… Страх живе, голівку підводить, — а ти йому голівку скрути… Ганьба сильніша за страх… А кажу я тому, товаришу Латугін, що у нас є товариші, які ще не випробували себе в серйозних боях… І є товариші з хворими нервами… Буває, найдосвідченіша людина раптом розгубиться… Так от, якщо я, командир, ослаб, скажімо, пішов з батареї, — наказую застрелити мене на місці… І я з свого боку застрелю такого, значить… Ну, от і все… Курити до світанку забороняю…
Він знову кашлянув і деякий час ходив позад гармат. Хотів сказати багато, а якось не вийшло…
— Розмовляти не забороняю, товариші…
— Товаришу Телєгін, — покликав знову Латугін, і Іван Ілліч підійшов до нього, заклавши за спину руки. — От ще до військової служби походив я поміж людей… голий, і босий, і сварливий — і на пристанях вантажником, і в купців дрова рубав, нужники чистив, у архієрея був конюхом, та полаявся з його преосвященством за пісний борщ… Із злодіями одного разу був злигався… Всього бачив! Ох, і дурень же був, забіяка; били мене часом п’яного, мало сказати, що до півсмерті…
— Через жінок, мабуть, — сказав Байков, і неясне світло ракети, що лопнула десь далеко, освітило його дрібні зуби в густій бороді…
— Через жінок теж часом били… Не про те кажу. А ось про що. Ти, товаришу Телєгін, нам не те сказав, — ; ні те ні се, не саму суть… Революційний обов’язок, — ну що ж, правильно. А от чому обов’язок цей ми на себе прийняли добровільно? Ось ти про що скажи! Не можеш! Інакший харч їв. А нас у трьох лугах виварювали, душу з нас витрясали, — здається, жодна тварина такого знущання не витерпить… Та ти б на нашому місці, як шкапа, губу повісив і тягнув би хомут. Зажди, не ображайся, ми розмовляємо по-людському. Чому моя мати все життя тинялася по людях? Чим вона гірша за королеву грецьку?
— Оце загнув! — знову перебив Байков. — У тринадцятому році ми королеву грецьку бачили в Афінах. Чого ж ти її згадав?..
— Чого мій батько жив, як свиня, й ухекали його стражники в полі та ще й плюнули? Чому звання моє — сукин син?
— Так не годиться, — промовив Шаригін, підводячись з колін; сидів він на своєму місці, коло снарядів. — Латугін, неорганізовану розмову завів. При чому тут — сукин син, при чому — королева грецька? Це все надбудова. А суть у класовій боротьбі. Ти повинен себе визначити — хто ти: пролетар чи ти декласований елемент…
— Ану тебе к чорту! Я цар природи, — крикнув йому Латугін. — Зрозуміло це тобі чи ти ще молодий?.. Прочитав я одну книжку, там сказано: людина — цар природи. Ось чому я стою коло цієї гармати. Живий в нас цар природи. Обов’язок, обов’язок, страх, страх! Я в господа бога тарарахну сьогодні чергу, не то що по генералу Мамонтову, — от тобі й надбудова! Зубами хрящі перегризатиму.
— Тихо, товариші! — крикнув з прикриття Сергій Сергійович, що сидів коло польового телефону. — Повідомляю: під Сарептою у нас великий успіх. Розбиті два полки кінноти й полк пластунів, півтори тисячі убитих, вісімсот полонених…
Чутка про успіх під Сарептою облетіла фронт. Одна з частин Десятої армії, відрізана наступом п’ятої колони, кінна бригада Будьонного, — пробивалася в той час із Сальських степів на Царицин. Похід був тяжкий, і люди, й коні потомилися. А коли на одному з полустанків несподівано вдалося з’єднатись по телефону з штабом морозовців і чийсь веселий голос, пересипаючи мову міцною сіллю приказок, гаркнув у трубку: «Так чого ж ви спите, йе знаєте, що під Сарептою порубали на собачу закришку дві кавалерійські дивізії гадів, приходьте полонених рахувати…» — почувши про таку знамениту справу, хоч би й дуже перебільшену, бригада залишила під охороною свої обози і стоверстовим маршем пішла на північ — назустріч гадам генерала Денисова.
Але успіх під Сарептою все-таки був місцевий, і на головних царицинських позиціях не стало від цього легше, а стало трудніше. Мамонтов дуже швидко врахував щасливий випадок з двома селянськими полками, за ніч перестроїв штурмові колони і на світанку все напруження атак переніс на цю найбільш вразливу п’ятиверстову дільницю фронту, ріденько заслонену робітничими дружинами.
Рівнину, по якій наступав цвіт Донського війська, прорізували з заходу на схід два величезні глибокі яри, — вони перетинали фронт і тягнулися до самого міста. По них козача кіннота і стала підбиратися аж до самих окопів червоних. Вся рівнина, як мурашниками, була вкрита купками землі: це повзла піхота. Перед нею сюди й туди сліпими гусеницями сунулись величезні танки. Аероплани Кружляли над батареями, над валками обозів, що тяглися степом з Царицина і в Царицин, скидаючи невеликі грушоподібні бомби, які рвалися з страшною силою.
Бронепоїзд Мамонтова димів на обрії. По правий і по лівий бік від нього весь степ повнився возами станичників. Тісно, вісь до осі, вони рухались зразу ж за військами. Торговим козакам уже було видно місто з куполами, фабричними трубами й димами пожеж на околицях. Ох, і горіли ж очі під насупленими бровами у цих димом, салом і дьогтем пропахлих людей.
Над степом, натискаючи повітря, летіли снаряди і з гуркотом оперізували
