Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Чого спинилися?

— До п’яти годин — відпочинок.

— Хто тобі сказав?

— Проїжджав вістовий.

— Поклади до мене голівоньку, Ванюша, поспи.

— Еге, поспи. Він тобі поспить. Хлопці наші — де стояв, там і впав… Ти чого не спиш, Гапо, рука болить?

— Болить. — Віз легенько заскрипів, він пригорнув до себе Горпину. Глибоко, як стомлений кінь, зітхнув.

— Вістовий каже: ох, і сили у нього переправляється через Дон під Калачем та під Нижньочирською! За полками йдуть попи з корогвами, везуть бочки з горілкою. Козаки летять в атаки п’яні, просто м’ясники…

— З’їж хлібця, Ванюша.

Він повільно почав жувати. Ледве ковтаючи, невиразно промовив:

— Ми коло самого Дону. Недалеко тут повинен бути пором, козаки його на той бік перегнали. От через що спинились, мабуть.

Воза знову хитнуло, — Іван Гора одвалився й пішов, важко тупаючи. Все затихло — і люди, і коні. Даша дихала носом у рукав… Все б, усе віддала за таку хвилину суворої ласки з любимим чоловіком. Заздрісне, ревниве серце! Про що раніш думала? Чого ждала? Любимий, дорогий був поруч, — прогавила, втратила навіки… Клич тепер, кричи: Іване Іллічу, Ваню, Ванюшо…

… Дашу ррзбудив Кузьма Кузьмич. Вона лежала, вклякнувши під возом. Лунали постріли. Займалася зелена зоря. Було так холодно, що Даша, цокочучи зубами, захукала на пальці.

— Даріє Дмитрівно, беріть сумку швидше, ходімо, ранені є…

Постріли лунали внизу по річці, гучні у вранішній тиші. Даша насилу встала, вона зовсім отупіла від короткого сну на холодній землі. Кузьма Кузьмич поправив на ній санітарну пов’язку, побіг вперед, вернувся:

— Ступайте, серденько, бадьоріше… Наші тут, недалеко. Не чуєте, десь стогне? Ні?

Забігаючи, він спинявся, витягаючи шию, придивлявся. Даша не звертала уваги на його метушливість, тільки було противно, що він так боїться…

— Серденько, пригинайтесь, чуєте, кулі посвистують?

Все це він вигадував, — не стогнали ранені, і кулі не свистали. Світло зорі розгорялося. Попереду виднілась біла запона, ніби річка вийшла з берегів. Це над річкою і по голому прибережному верболозу лежав густий, низький осінній туман. В ньому, як у молоці, по пояс стояв Іван Гора. Трохи далі — боєць у високій шапці і — другий і третій, видні по пояс. Вони дивились на правий — високий — берег Дону, куди не доходив туман. Там, за чорними заростями, піднімалось у безвітрі безліч димків.

Побачив їх і Кузьма Кузьмич — ніби захлинувшись від захоплення, розкрив очі:

— Дивіться, дивіться, Даріє Дмитрівно, що робиться! Це ж грабувати приїхали за армією — сто тисяч возів… Це ж Батий, кочовики, половці!.. Бачите, бачите — коні розпряжені, вози… Бачите — коло вогнищ лежать, — бородаті, з ножами за халявами… Та гляньте ж, Даріє Дмитрівно, один раз у житті таке присниться…

Даша не бачила ні возів, ні коней, ні станичників, що лежали біля вогнищ… Проте їй стало моторошно… Іван Гора обернувся і рукою показав їм, щоб присіли в туман. Кузьма Кузьмич, ніби заглиблюючись у сторінку якоїсь надзвичайної повісті, забурмотів:

— Це показати б нашій інтелігенції. Га? Це сон нерозказаний… От тобі, конституції захотіли! Російським народом керувати захотіли… Ай, ай, ай… Байки про нього складали — і терплячий він, і ледаченький, і богоносний… Ай, ай, ай… А він он який… По пояс у тумані стоїть, грізний і розумний, всю долю свою розуміє, очі вирячив на половецькі полчища… Тут такі силищі підперезались, натягнули рукавиці, — ні в одній історії ще не написано…

Раптом обірвалась вдалині стрільба з гвинтівок і кулеметів. Кузьма Кузьмич спіткнувся на півслові. Іван Гора, що стояв попереду, повернув голову. Нижче на річці залунали два глухих вибухи, і зараз же там почала розливатися в тумані каламутна червона заграва. Долинули окремі крики, і знову задріботіли постріли.

— Їй-богу, пором підпалили наші на тому березі, — Кузьма Кузьмич висував голову з туману, — ой різанина там зараз, ой різанина!

Іван Гора і цеп його бійців, нагнувшись, побігли до берега і зникли в заростях. Зоря широко палахкотіла над степом. Туман, розходячись, ворушився і рвався між голим гіллям верболозу. Там, під берегом, під покривом туману, на річці раптом залунали такі страшні крики, що Даша притиснула кулаки до вух, Кузьма Кузьмич ліг ниць.

Удари, брязкіт, постріли, зойки, хлюпіт води, розриви ручних гранат.

Потім із заростей з’явився Іван Гора. Він ішов, хапаючи ротом повітря, важко відсапуючись. На голові у нього не було кашкета, зате в руці він ніс два козацьких картузи з червоними околичками. Підійшовши до Даші, сказав:

— Пришлю носилки, і ви біжіть до води — перев’язати треба двох товаришів.

Він глянув на картузи, один з них покинув, другий поривчасто насунув на лоба.

— Обійти нас хотіли, сволочі, на човнах… Ідіть, не бійтесь, там усіх кінчили…

Шуміли береги Дону між станицями Нижньочирською і Калачем, — по трьох плавучих мостах, на поромах і човнах переправлялись кінні й піші полки всевеликого війська Донського. В похідному строю ішли кінні сотні в нових мундирах, в заломлених безкозирках, з випущеними за звичаєм на лоб чубами, оспіваними в піснях. Метлялись прапорці на списах, бризкала між мостовими дошками вода з-під копит молодих коней, що боязко скоса поглядали на сірий Дон.

Пливли впоперек річки довгі човни, навантажені піхотинцями — безбородою молоддю; роззявивши роти, озирались вони на невидане стовпище козаків, коней, возів; вистрибували з човнів у воду, видряпувались на крутий берег, шикувались — гвинтівка при нозі, — зривали шапки; диякони з розмаяними патлами звіроподібно ревіли, брязкаючи кадилами, протопопи, подібні до золотих дзвіниць, в ризах з