Консуело - Жорж Санд
— І зовсім даремно, пане каноніку, — відповіла Консуело, — ваші квіти співають краще за мене.
— Що ти говориш? Мої квіти співають? Я ніколи не чув.
— Так, тому, що ви їх ніколи не слухали. А я сьогодні вранці слухав їх, осягнув їхню таємницю, вловив їхню мелодію.
— Дивне ти дитя! Геніальне! — вигукнув канонік, по-батьківськи цнотливо пестячи темні кучері Консуело. — Ти одягнений бідняком, а гідний усілякого поклоніння. Але скажи мені, хто ти? Де навчився ти тому, що знаєш?
— Випадок, природа, пане каноніку.
— Ох! Ти обманюєш мене, — із лукавим виглядом сказав канонік, у якого завжди було напоготові жартівливе слівце. — Ти, напевно, син якого-небудь Кафареллі або Фарінеллі! Але послухайте, діти мої, — раптово пожвавлюючись, найсерйознішим тоном додав він, — я не хочу розставатися з вами. Я беру на себе турботу про вас, залишайтеся зі мною. У мене є статок, я поділюся ним із вами. Я буду для вас тим, чим був Ґравіна[216] для Метастазіо. Це буде моїм щастям, моєю славою. Зв'яжіть свою долю з моєю, для цього треба тільки, щоб вас посвятили в молодші клірики. Я виклопочу вам які-небудь гарні бенефіції, а після моєї смерті вам залишаться від мене в спадщину непогані заощадження, які я зовсім не маю наміру залишати цій злючці Бриґіті.
У той час як канонік говорив, раптом увійшла Бриґіта й почула його останні слова.
— А я не маю наміру довше служити вам, — верескливо закричала вона, плачучи з люті, — досить я жертвувала своєю молодістю й своєю репутацією невдячному хазяїнові!
— Твоєю репутацією? Твоєю молодістю? — не бентежачись, глумливо перебив її канонік. — Ну, ти собі лестиш, мила бабусю, твоя «молодість» оберігає твою репутацію!
— Насміхайтеся, насміхайтеся, — заперечила вона. — Але приготуйтеся розпрощатися зі мною. Я негайно покину будинок, де не можу встановити ніякого порядку, ніякої благопристойності. Хотіла я перешкодити вам робити нерозсудливості, марнувати ваше майно, принижувати ваш сан, так бачу, що все це ні до чого. Ваша безхарактерність і нещаслива зірка штовхають вас до погибелі, і перші зустрічні блазні так спритно морочать вам голову, що так і дивись обберуть вас. Давним-давно канонік Гербер кличе мене до себе служити й пропонує умови набагато кращі за ваші. Я втомилася від усього, що тут бачу. Розрахуйте мене! Я більше жодної ночі не проведу під вашим дахом.
— Так ось до чого дійшла справа, — спокійно мовив канонік. — Ну, добре, Бриґіто, ти робиш мені велику приємність; гляди тільки, не передумай! Я ніколи нікого не виганяв, і мені здається, якби служив у мене сам диявол, я не виставив би його за двері, настільки я добродушний; але якби диявол покинув мене, я побажав би йому доброї путі й відслужив би молебень після його відходу. Йди ж, укладай свої речі, Бриґіто; щодо твого розрахунку, то, мила моя, зроби його сама. Бери все, що побажаєш, усе, чим я володію, тільки б ти скоріше забиралася звідси!
— Ах, пане каноніку, — мовив Гайдн, схвильований цією домашньою сценою, — ви ще пошкодуєте за старою служницею, адже вона, очевидно, дуже прихильна до вас…
— Вона прихильна до моєї бенефіції, — відповів канонік, — а я шкодуватиму тільки за її кавою.
— Ви звикнете обходитися без смачної кави, пане каноніку, — твердо заявила сувора Консуело, — і добре зробите. А ти, Йосифе, мовчи й нічого не говори на її захист. Я все їй скажу в обличчя, тому що все це правда. Вона зла й шкодить своєму хазяїнові. Сам він добра людина, природа створила його шляхетним і великодушним, а через цю жінку він робиться егоїстом. Вона придушує добрі пориви його душі, і якщо він залишить її в себе, то стане сам таким же черствим, таким же жорстоким, як вона. Пробачте, пане каноніку, що я так говорю з вами. Ви стільки змушували мене співати й привели мене своєю наснагою в такий захоплений стан, що я, може, трохи сам не свій. Якщо я й почуваю якесь сп'яніння, то це ваша провина. Але смію вас запевнити, що людина, яка перебуває в такому стані, завжди говорить істину, тому що сп'яніння це шляхетне й будить у нас кращі почуття. У такі хвилини в нас що на серці, те й на вустах, і зараз із вами говорить моє серце. Коли ж я заспокоюся, буду більш шанобливий, але менш щирий. Повірте, я не женуся за вашим статком, я зовсім не бажаю його, не маю потреби в ньому! Коли я захочу, в мене буде більше, ніж у вас, а життя артиста наражається на стільки несподіванок, що, мабуть, ви ще мене переживете й, може, я впишу вас у свій заповіт на подяку за те, що ви хотіли залишити на мою користь свій. Завтра ми йдемо й, мабуть, більше ніколи з вами не побачимось, але ми підемо із серцем, сповненим радістю, повагою, шанобою й подякою до вас, якщо ви звільните пані Бриґіту, в якої я прошу вибачення за мій хід думок.
Консуело говорила з таким жаром, щирість і прямота так явно читалися на її обличчі, що слова її вразили каноніка, немов блискавка.
— Іди, Бриґіто! — сказав він економці з важливим, рішучим виглядом. — Істина говорить вустами немовлят, а розум цього немовляти — могутня сила. Іди, тому що сьогодні вранці ти змусила мене зробити поганий учинок і штовхнула б мене на такі й надалі, тому що я слабкий і часом боягузливий. Іди, тому що ти робиш мене нещасним. Іди, — додав він, посміхаючись, — тому що ти стала пересмажувати мою каву, а всі вершки, в які ти пхаєш свого носа, скисають.
Останній докір виявився для Бриґіти дошкульнішим за всі інші, — уражена в найболючіше місце, горда стара втратила мову. Вона випросталася, кинула на каноніка погляд, сповнений жалю, майже презирства, і вийшла з виглядом театральної королеви. Через дві години ця скинута королева покинула садибу, попередньо трошки пограбувавши її. Канонік зробив вигляд, що нічого не помітив, і з блаженного виразу його обличчя Гайдн зрозумів, що Консуело зробила йому щиру послугу. Для того щоб канонік не відчував ані найменшого жалю, юна артистка сама приготувала йому за обідом каву венеціанським способом —
