Консуело - Жорж Санд
— Але ж за вас великодушна Марія-Терезія, шляхетна жінка, ніжна мати, — заперечила Консуело. — Якби вона була вашим суддею, ви прийшли б і сказали їй із правдивістю, властивою тільки правді: «Королево, я вагався одну мить між острахом дати зброю в руки ворогів і потребою виявити найбільшу чесноту мого звання — любов до ближнього; з одного боку, я бачив наклеп, інтриги, що можуть погубити мене, з іншого боку — нещасне, покинуте небом і людьми малесеньке створіння, що могло знайти притулок лише в моєму жалісливому серці й чиє майбутнє залежало тільки від моєї дбайливості. Я зволів ризикнути своєю репутацією, своїм спокоєм і своїм станом заради справи віри й милосердя». О! Я не сумніваюся, що, коли б сказали ви все це Марії-Терезїї, всесильна Марія-Терезія дала б вам замість цієї садиби палац і зробила б вас замість каноніка єпископом. Хіба не обсипала вона почестями й багатством абата Метастазіо за його вірші? Чого б не зробила вона за чесноту, якщо так винагороджує талант! Ні, пане каноніку, залиште у себе в домі цю неборачку Анджеліну. Садівниця ваша вигодує її, а пізніше ви виховаєте її в дусі віри й чесноти. Мати виховала б диявола для пекла, а ви зробите з неї ангела для раю!
— Ти вертиш мною, як хочеш, — схвильовано мовив розчулений канонік і покірно прийняв дитину, яку його улюбленець поклав йому на коліна. — Ну, добре, завтра ж ранком охрестимо Анджелу, ти будеш її хрещеним… Якби не пішла звідси Бриґіта, ми змусили б її бути твоєю кумою й потішилися б над її злістю. Подзвони, нехай приведуть годувальницю, і нехай звершиться все з волі Божої. Що ж до гаманця, залишеного Кориллою (ого! п'ятдесят венеціанських цехінів)… нам він ні до чого. Я беру на себе всі теперішні й майбутні витрати на дитину, якщо її не зажадають назад. Візьми ці золоті: ти цілком їх заслужив за свою дивовижну доброту й великодушність.
— Золото на сплату за добре серце! — закричала Консуело, з відразою відштовхуючи гаманець. — Та ще золото Корилли, отримане ціною неправди й, можливо, розпусти! Ах, пане каноніку, навіть вигляд його мені огидний! Роздайте його бідним: це принесе щастя нашій бідолашній Анджелі.
Розділ 81
Може, вперше в житті канонік погано спав цієї ночі. Він відчував дивне занепокоєння та збудження. Голова його була сповнена акордів мелодій і модуляцій, які щохвилини обривалися разом із чутним сном; прокидаючись, він щораз прагнув, мимоволі й навіть із якоюсь досадою, знову піймати ці звуки, знову зв'язати їх, але це йому не вдавалося. Він запам'ятав найбільш яскраві фрази, проспівані Консуело, вони звучали в його голові, віддавалися в діафрагмі; і раптом у найкрасивішому місці музична нитка обривалася, — він сто разів подумки намагавсь її відновити й ніяк не міг пригадати жодної ноти. Стомлений цим уявлюваним співом, він марно силкувався позбутися його, але той усе звучав у його вухах, і йому навіть учувалося, начебто в такт із ним гойдається й полум'я каміна на пурпуровому атласі запони. Легкий тріск палаючих полін також начебто поривався повторювати ці кляті фрази, але закінчення їх продовжувало залишатися непроникною таємницею для стомленого мозку каноніка. Йому все здавалося, що, коли б він згадав хоч один уривок повністю, — позбувся б нав'язливих спогадів. Але вже так улаштована музична пам'ять: вона мучить нас і дошкуляє нам, аж поки ми наситимо її тим, чого вона жадає.
Ніколи музика не справляла такого сильного враження на каноніка, хоча все своє життя він був палким її шанувальником. Ніколи жоден людський голос не хвилював його душу так, як голос Консуело. Ніколи вигляд людини, її розмова й манери не здавалися йому сповненими такої чарівності, яка виходила протягом цих півтори доби від імені, слів і постави Консуело. Здогадувався канонік про те, що удаваний Бертоні жінка, чи ні? І так — і ні. Як це пояснити? Треба сказати, що думки п'ятдесятилітнього каноніка були так само чисті, як його вдача, а вдача — цнотлива, як у юної дівчини. Щодо цього наш канонік був святою людиною. Таким був він завжди, і найдивовижніше те, що, як незаконний син найрозпуснішого з усіх відомих історії королів, він майже без труднощів дотримувався обітниці цнотливості. Флегматичний від природи, — ми називаємо тепер такі натури безпристрасними, — він був вихований відповідно до норм поводження, запропонованих канонікам, і так обожнював благоденство та спокій, так мало був пристосований до таємної боротьби, на яку штовхають грубі пристрасті й марнославство духовних осіб, — коротше кажучи, так жадав спокою та щастя, що його головним і єдиним принципом у житті було жертвувати всім заради спокійного користування бенефіцією: любов'ю, дружбою, честолюбством, ентузіазмом і, якщо знадобиться, то й чеснотою. З ранніх літ він привчив себе придушувати всі почуття без зусиль і майже без жалів. Незважаючи на настільки огидний егоїзм, він залишався добрим, гуманним, сердечним і захопленим у багатьох відношеннях, бо за природою був добрий, а діяти всупереч позитивним якостям своєї натури йому майже ніколи не доводилось. Незалежне становище завжди дозволяло йому мати друзів, бути толерантним, любити мистецтво. Любов йому була заборонена, і він убив у собі любов, як найнебезпечнішого ворога спокою та благополуччя. Але ж любов божественна й, виходить, безсмертна, — тому, коли нам здається, що ми її вбили, ми насправді тільки заживо поховали її у своєму серці. Любов може дрімати там довгі роки в тиші до того дня, коли їй заманеться прокинутися. Консуело з'явилася в осінь життя каноніка, і його довга душевна байдужість змінилася млосністю, ніжною, глибокою й більш стійкою, ніж можна було припускати. Апатичне серце каноніка не вміло калатати й хвилюватися за кохану істоту, але воно могло танути, як лід на сонці, бути відданим, покірним, забути себе, пізнати те терпляче самозречення, яке ми з подивом зустрічаємо в егоїста, коли любов бере його приступом.
Отже, наш бідолашний канонік був закоханий. У п'ятдесят років він любив уперше й любив ту, котра ніколи не могла полюбити його. Він занадто добре це знав і ось чому хотів себе переконати, всупереч усякій очевидності, що його почуття не любов, позаяк воно викликане не жінкою.
Щодо цього він був у цілковитій омані й за своєю
