Консуело - Жорж Санд

І знову залунали крики, що переривалися новими богохульствами.

— Проклята дитина! — говорила вона. — Так і вирвала б тебе з утроби й жбурнула б подалі!

— Ох! Ні! Не говоріть так! — вигукнула, вся похоловши від жаху, Консуело. — Ви будете матір'ю, будете щасливі, коли побачите свою дитину, не пошкодуєте, що страждали.

— Я? — мовила із цинічною холоднокровністю Корилла. — Ти уявляєш, що я буду любити цю дитину? Ах! Як ти помиляєшся! Велике щастя бути матір'ю, нема чого казати! Начебто я не знаю, що це значить: страждати народжуючи, працювати, щоб годувати цих нещасних, яких не визнають батьки, бачити, як самі вони страждають, не знати, що з ними робити, страждати, кидаючи їх… адже зрештою все-таки їх любиш… Але цього я любити не буду. О! Клянуся Богом! Я буду ненавидіти його, як ненавиджу його батька!..

І Корилла, несамовитість якої, незважаючи на зовнішню холоднокровність і презирство, усе зростала, закричала в пориві шаленої злості, викликаної в жінки жорстокими муками:

— Ах! Проклятий! Та будь він тричі проклятий, батько цієї дитини!

Вона задихалася, волала, видаючи нерозбірливі крики, розірвала на клапті косинку, що прикривала її пишні груди, що клекотали від муки та злості; схопивши за руку Консуело і від болю судорожно впившись у неї нігтями, вона не прокричала, а скоріше проричала:

— Та будь він проклятий! Проклятий! Проклятий! Підлий, безчесний Андзолето!

У цю хвилину повернулася Софія й через чверть години, умудрившись прийняти у своєї пані дитину, кинула на коліна Консуело першу-ліпшу ганчірку з театрального гардероба, вихоплену з наспіх відчиненої скрині. Це був бутафорський плащ із вицвілого атласу, оздоблений мішурною бахромою. У цю імпровізовану пелюшку шляхетна, цнотлива наречена Альберта загорнула дитя Андзолето й Корилли.

— Ну, синьйоро, заспокойтеся, — проговорила добрим, щирим голосом бідолашна покоївка, — народили ви благополучно, і у вас гарненька малесенька донька.

— Дівчинка чи хлопчик — мені однаково, але я більше не страждаю, — відповіла Корилла, підводячись на лікті й навіть не дивлячись на дитину. — Подай мені велику склянку вина!

Иосиф саме приніс од каноніка вина, і притому найкращого. Канонік великодушно виконав прохання Консуело, і незабаром у хворої було вдосталь усього, що потрібно в таких випадках. Корилла підняла своєю сильною рукою поданий їй срібний кубок і осушила його з невимушеністю маркітантки; потім, кинувшись на м'які подушки каноніка, заснула з глибокою безтурботністю, властивою залізному організму та крижаній душі. Поки вона спала, дитину як треба сповили, а Консуело сходила на сусідній луг за вівцею, що й стала першою годувальницею новонародженої. Мати, прокинувшись, підвелася за допомогою Софії, випила склянку вина й на хвилину замислилася. Консуело, тримаючи на руках дитя, чекала пробудження материнської ніжності, але в Корилли було на думці зовсім інше. Взявши до, вона із серйозним виглядом проспівала гаму у дві октави й заплескала в долоні.

— Браво, Корилло! — вигукнула вона. — Голос у тебе нітрохи не постраждав, можеш народжувати дітей, скільки тобі заманеться!

Потім вона розреготалася, поцілувала Софію й, знявши зі своєї руки діамантовий перстень, надягла їй на палець.

— Це щоб утішити тебе за лайку, — сказала вона. — А де моя маленька мавпочка? Ах! Боже мій! — вигукнула вона, дивлячись на дитину. — Блондинка, на нього схожа! Ну, тим гірше для неї! Горе йому! Не розпаковуй стільки скринь, Софіє! Про що ти думаєш? Невже ти уявила, що я тут залишусь? Авжеж! Ти дурка й не знаєш, що таке життя. Я маю намір завтра ж вирушити в дорогу. Ах, циганча, ти тримаєш дитину зовсім як жінка. Скільки тобі дати за турботи про мене й за послугу? Знаєш, Софіє, мені ніколи не служили краще, ніколи не доглядали краще за мною! Ти, значить, із Венеції, друже? Доводилося тобі чути мій спів?

Консуело нічого не відповіла. Втім, якби й відповідала вона, її однаково не стали б слухати. Корилла вселяла їй відразу. Вона передала дитину служниці шинку, яка тільки-но повернулася, на вигляд дуже славній жінці, потім гукнула Йосифа, і вони разом повернулися на монастирську садибу.

— Я не давав обіцянки канонікові привести вас до нього, — сказав дорогою Йосиф. — Здається, він сконфужений своїм поводженням, хоча вигляд у нього був дуже милостивий і веселий; при всьому своєму егоїзмі він не зла людина, він так щиро радів, посилаючи все потрібне Кориллі.

— На світі стільки черствих і поганих людей, — відповіла Консуело, — що люди, слабкі духом, вселяють скоріше жалість, аніж відразу. Я хочу загладити перед бідолашним каноніком свої зухвалі слова, адже я так розлютилася. Позаяк Корилла не вмерла й, як кажуть, мати й дитя почуваються добре, а наш канонік сприяв цьому скільки міг, не наражаючи на небезпеку свою дорогоцінну бенефіцію, я хочу віддячити йому. До того ж у мене є свої причини залишитися тут до від'їзду Корилли. Про них я скажу тобі завтра.

Бриґіта вирушила на сусідню ферму, і Консуело, що приготувалася було безстрашно виступити проти цього цербера, дуже зраділа, що їх зустрів ласкавий, послужливий Андреас.

— Ласкаво просимо, друзі мої! — вигукнув він, проводячи їх до покоїв свого хазяїна. — Пан канонік у страшенній меланхолії, він майже нічого не їв за сніданком і тричі прокидався під час полуденного відпочинку. Сьогодні в нього було дві великі прикрості: загинула його краща волкамерія й він втратив надію послухати музику. На щастя, ви повернулись, і, виходить, на одну прикрість стало менше.

— Із нас він насміхається чи із свого хазяїна? — запитала Консуело Йосифа.

— І те й інше, — відповів Гайдн. — Тільки б канонік не гнівався на нас, ми тоді повеселимося на славу.

Канонік не тільки на них не гнівався, а, навпаки, зустрів їх із розкритими обіймами, наполіг, аби вони поснідали, а потім разом з ними засів за клавесин. Консуело змусила його осягнути чудові прелюдії великого Баха й захопитися ними, а щоб остаточно привести його до гарного настрою, проспівала кращі речі свого репертуару, не прагнучи змінити голос і не дуже турбуючись про те, що він може здогадатися про її стать і вік. Канонік був схильний ні про що не здогадуватись і щосили насолоджувався її співом. Він дійсно був палким шанувальником музики, і в його захваті було стільки безпосередньої щирості, що Консуело мимоволі розчулилася.

— Ах! Дороге дитя! Шляхетне дитя! Щасливе дитя! — вигукував розчулений канонік зі слізьми