Консуело - Жорж Санд
— Я звеліла садівникові поставити для них два складні ліжка. А ви вважаєте, що ця голота звикла до пуховиків?
— Проте цю ніч вони будуть спати на пуховиках, тому що цього бажає господар. А я, пані Бриґіто, визнаю тільки його накази. Дайте мені змогу виконувати свої обов'язки й пам'ятайте, що ваш обов'язок, так само як і мій, — коритись, а не наказувати.
— Правильно, Йосифе! — мовив, сміючись, канонік, який чув через напіввідчинені двері передпокою всю цю суперечку. — А ви, Бриґіто, йдіть приготуйте мені туфлі й дайте нам спокій. До побачення, юні друзі мої. Йдіть за Йосифом і спіть гарненько. Хай живе музика! Хай живе завтрашній прекрасний день!
Довго ще після того, як наші мандрівники розташувались у своїх гарненьких келійках, доносилося до них бурчання економки, немов зимовий північний вітер завивав по коридорах. Коли ж шум, що свідчив про врочистий відхід до сну каноніка, зовсім затих, Бриґіта підійшла навшпиньках до дверей юних гостей і замкнула їх, швидко повернувши ключ у кожному замку. Йосиф, який ніколи в житті не спочивав на такій чудовій постелі, уже міцно спав. Консуело також наслідувала його, чимало посміявшись у душі над жахом Бриґіти. Це вона, тремтячи від страху майже всі ночі під час своєї подорожі, тепер, у свою чергу, змушувала тремтіти інших. Вона могла б застосувати до себе байку про зайця та жаб[214], але я не впевнений, чи були відомі Консуело байки Лафонтена. Саме в ті часи достоїнство їх заперечувалося найбільшими умами світу: Вольтер осміював їх, а Фрідріх Великий, наслідуючи, як мавпа, свого філософа, теж ставився до них із найглибшим презирством.
Розділ 78
Рано-вранці Консуело розбудило сонце, що сходило, й веселе щебетання сили-силенної птахів у саду. Дівчина спробувала було вийти зі своєї кімнати, але «арешт» не було ще знято: пані Бриґіта продовжувала тримати своїх бранців під замком. Консуело спало на думку, що це, мабуть, хитра вигадка каноніка: бажаючи насолоджуватися весь день музикою, він насамперед вирішив забезпечити себе музикантами. Молода дівчина, що почувалася в чоловічому костюмі цілком вільно, стала куди сміливішою й набула певної спритності; виглянувши у вікно, вона переконалася, що вилізти з нього не так уже й важко, тому що вздовж усієї стіни вилися по міцних шпалерах старі виноградні лози. І от, спустившись тихенько та обережно, щоб не попсувати чудового монастирського винограду, вона опинилася на землі й забралася в сад, сміючись у душі над подивом і розчаруванням Бриґіти, коли та виявить, що всі її застережні заходи ні до чого не привели. Консуело знову побачила, вже при новому освітленні, чарівні квіти й розкішні плоди, якими захоплювалася напередодні при місячному світлі. Купаючись у навскісних променях рожевого всміхненого сонця, ще краще зацвіли під свіжим подихом ранку сповнені поезії прекрасні творіння землі. Атласно-оксамитовий наліт укрив плоди, на всіх гілках криштальними намистинками зависла роса, від посріблених газонів ішла легка пара, немов жагучий подих землі, що прагне досягти неба й злитися з ним у ніжному, любовному пориві. Але ніщо в цю таємничу світанкову пору не могло зрівнятися зі свіжістю й красою квітів, коли вони, ще вологі від нічної роси, розкрились мовби для того, щоб виявити скарби своєї чистоти, вилити свої найтонші аромати. Тільки найперший і чистий сонячний промінь гідний був глянути на них, на мить володіти ними. Квітник каноніка міг слугувати джерелом насолоди для будь-якого садівника-аматора. Консуело ж він здався занадто симетрично розбитим, занадто доглянутим. І все-таки десятки сортів троянд, рідкісні й прекрасні гібіскуси, пурпурова шавлія, різноманітні сорти герані, запашний датур із глибокими опаловими чашечками, наповненими амброзією богів, витончені ласточники (у їхній тонкій отруті комаха, впиваючись насолодою, знаходить смерть), чудові кактуси, що підставляли сонцю свої яскраві віночки на втиканих колючками стовбурах, і ще тисячі рідкісних, чудових, ніколи не бачених Консуело рослин, назви й батьківщини яких вона не знала, надовго прикували її увагу.
Досліджуючи різну форму рослин, аналізуючи ті почуття, які, здавалося, виражав весь їхній вигляд, вона почала шукати зв'язок між музикою та квітами й замислилася над тим, як ці два захоплення сполучаються в душі господаря цього будинку й саду. Їй уже й раніше спадало на думку, що гармонія звуків відповідає гармонії барв. А гармонією гармоній їй здавався аромат. Консуело поринула в неясні солодкі мріяння, і в цю хвилину їй здавалося, начебто вона чує голоси, що виходили від кожного чарівного віночка, голоси, що розповідали їй про таємниці поезії мовою, дотепер їй невідомою. Троянда говорила про жагучу любов, лілія — про свою непорочність, пишна магнолія нишком повідала про чисті радості святої гордості, а крихітна фіалка шепотіла про принадності простого, скромного життя. Деякі квіти голосно й владно заявляли: «Я гарна й царюю». Інші шепотіли ледве виразно, але таким ніжним, у душу проникаючим голосом: «Я мала й улюблена». І всі разом гойдалися в такт із ранковим вітерцем, утворюючи повітряний хор, що поступово завмирав серед розчулених трав і листя, що жадали вловити таємничий зміст того, що відбувається.
Раптом у цю ідеальну гармонію ввірвалися пронизливі, жахливі, болісні людські крики, що порушили чудово споглядальний настрій Консуело; крики неслися до неї з купи дерев, яка приховувала монастирську огорожу. Слідом за криками, що завмерли в сільській тиші, почувся гуркіт екіпажа, потім екіпаж, очевидно, зупинився, і хтось заходився бити в ґратчасті ворота, що замикали сад із цього боку. Але або в будинку всі ще спали, або ніхто не хотів відповісти, — тому що приїжджі довго стукали марно, а пронизливі крики жінки, що переривались енергійною лайкою чоловіка, що волав про допомогу, розбивались об монастирські стіни, не викликаючи в них відгуку, як і в серцях людей, що жили під їхнім покровом. Усі вікна фасаду були так добре законопачені для охорони сну каноніка, що жоден звук не міг проникнути крізь суцільні дубові віконниці, оббиті шкірою на кінському волосі. Служники, зайняті у внутрішньому дворику за будинком, не чули криків, а собак у садибі не було: канонік не любив цих настирливих стражів, які під приводом захисту від злодіїв порушують спокій своїх господарів. Консуело спробувала було проникнути до будинку, щоб сповістити про прибуття мандрівників, які опинились, очевидно, у скрутному становищі, але все було так міцно замкнене, що вона відмовилася від цієї думки й у хвилюванні кинулася
