Консуело - Жорж Санд

Дорожній екіпаж, навантажений доверху багажем і побілілий від пилу після довгого шляху, стояв перед головною алеєю саду. Форейтори злізли з коней і намагалися розхитати негостинні ворота, а стогони й скарги все неслися з екіпажа.

— Відчиніть, якщо ви християни, — кричали звідти, — у нас тут умирає дама!

— Відчиніть! — закричала, висуваючись із вікна карети, жінка, риси обличчя якої були незнайомі Консуело, але чия венеціанська вимова вразила її. — Пані моя вмре, якщо їй зараз же не дадуть притулку. Відчиніть, коли ви не звірі!

Консуело, не думаючи про наслідки свого пориву, кинулася відчиняти ворота, але на них висів величезний замок, ключ од якого, імовірно, лежав у кишені Бриґіти. Дзвінок теж не діяв завдяки потайній пружині. У цій спокійній місцевості, де жителі відзначалися великою чесністю, такі застережні заходи застосовувалися не проти злодіїв, а, очевидно, проти шуму й турбування, заподіюваних занадто пізніми або занадто ранніми відвідувачами. Незважаючи на палке бажання допомогти, Консуело, не в змозі нічого зробити, з прикрістю вислуховувала лайку покоївки, що, звертаючись до своєї хазяйки, нетерпляче викрикувала по-венеціанськи:

— Дурило, незграбний хлопчисько! Відчинити ворота не вміє!

Німецькі форейтори, більш терплячі та спокійні, намагалися допомогти Консуело, але так само безуспішно. Тут хвора дама, висунувшись із вікна карети, крикнула голосним голосом ламаною німецькою мовою:

— А! Чорт тебе забери! Та біжи ж за ким-небудь, щоб відчинили! Мерзенна тварюко!

Енергійне звертання дами заспокоїло Консуело щодо близької смерті, яка загрожувала хворій. «Якщо вона близька до кончини, то у всякому разі до якоїсь досить буйної кончини», — подумала дівчина й звернулася до мандрівниці по-венеціанськи:

— Я не з цього будинку, мені тут дали притулок тільки на ніч. Постараюся розбудити господарів, але цього так скоро і просто не зробиш. Невже, пані, ви в такій небезпеці, що не можете трохи почекати, не впадаючи у відчай?

— Я народжую, дурню! — закричала мандрівниця. — Мені ніколи чекати! Біжи, кричи, хоч рознеси все, а приведи людей і допоможи мені ввійти сюди. Тобі добре заплатять…

Вона знову заволала, а в Консуело затремтіли коліна: ця особа, цей голос були їй знайомі.

— Як звати вашу хазяйку? — крикнула вона покоївці.

— А тобі що до цього? Біжи ж, нікчемний! — мовила схвильована покоївка. — Якщо будеш баритися, нічого від нас не одержиш!

— Та я нічого й не хочу од вас, — гаряче заперечила Консуело, — але мені треба знати, хто ви. Якщо ваша пані музикантка, її приймуть тут без усяких розмов, а вона, якщо я не помиляюся, знаменита співачка.

— Іди, хлопчику, — сказала породілля, що знаходила в собі сили в проміжках між переймами бути холоднокровною й енергійною. — Іди скажи мешканцям цього будинку, що знаменита Корилла може померти, якщо яка-небудь християнська душа або душа артистів не зглянеться над її становищем. Я заплачу… скажи, що я щедро заплачу.

— Софіє, — звернулася вона до покоївки, — накажи покласти мене на землю; я буду менше мучитися, лежачи на дорозі, ніж у цій пекельній кареті.

Консуело вже мчала до будинку, твердо вирішивши влаштувати страшенний галас і будь-що-будь добутися до самого каноніка. Дівчина вже не думала дивуватись або хвилюватися від дивної випадковості, що привела сюди її суперницю, причину всіх її нещасть. Вона хотіла тільки одного — допомогти їй. Стукати Консуело не знадобилося: вона зустріла Бриґіту — домоправителька каноніка, привернута криками, виходила з будинку в супроводі садівника та камердинера.

— Гарненька історія, нема чого сказати! — суворо проговорила стара, коли Консуело виклала їй суть справи. — Не ходіть туди, Андреасе, не рухайтеся й ви з місця, пане садівнику. Хіба ви не бачите, що все підстроєне цими бандитами для того, щоб нас пограбувати й убити? Я чекала цього. Тривога ця — хитрість! Зграя лиходіїв шастає навколо будинку, у той час як ті, котрим ми дали притулок, намагаються під пристойним приводом увести їх до нас. Ідіть за рушницями, добродії, і будьте готові прикінчити цю удавану породіллю з вусами й у штанях. Ну добре! Нехай навіть це породілля. Припустимо! Вона вважає наш будинок за лікарню, чи що? У нас тут немає акушерки, я особисто нічого не тямлю в таких справах, а пан канонік не любить писку немовлят. Як же дама могла пуститися в дорогу, знаючи, що їй час народити? А позаяк вона це зробила, хто ж винуватий? Так чи можемо ми позбавити її страждань? Нехай народить у свош кареті: їй там буде не гірше, ніж у нас, де нічого не пристосовано для такого несподіваного подарунка.

Цю промову, почату для Консуело, Бриґіта, буркочучи, продовжувала, поки вони йшли по алеї, і закінчила біля воріт — уже для покоївки Корилли.

У той час як мандрівниці після марних переговорів обмінювалися докорами й навіть лайкою з незговірливою економкою, Консуело, сподіваючись на доброту каноніка й слабкість його до музики, проникла в будинок. Дарма шукала вона кімнату господаря — вона тільки заблудилась у великому приміщенні, переходи якого були їй невідомі. Нарешті вона натрапила на Гайдна, що розшукував її, і він сказав, що бачив, як канонік попрямував до оранжереї. Вони разом кинулися туди й незабаром побачили в склепінній жасминовій алеї поважного господаря: він ішов їм назустріч. Обличчя його сяяло веселощами, як ранок цього прекрасного осіннього дня. Глянувши на привітного каноніка, що гуляв у своєму затишному стьобаному ватяному халаті по доріжках, де його витончена нога м'яко ступала по дрібному, пройденому граблями піску, Консуело не сумнівалася, що така щаслива істота, з такою чистою совістю, настільки вдоволена у всіх своїх бажаннях, буде в захваті від можливості зробити добру справу. Ледь вона заговорила, передаючи прохання бідної Корилли, як з'явилася Бриґіта й перебила її.

— Там біля воріт, — почала стара, — волоцюга, співачка з театру; видає себе за знаменитість, а вигляд у неї й розмова розпусної дівки. Вона запевняє, що зараз народить, а кричить і свариться, як тридцять чортів, разом узятих. Хоче народити у вашому будинку. Подумайте, чи підходяща це для вас справа?

У каноніка вирвався жест відрази, — очевидно, він збирався відмовити.

— Пане каноніку, — звернулася до нього Консуело, — хай хоч хто ця жінка, вона страждає, життя її, можливо, у небезпеці, так само як і життя безневинного створіння, якого Бог прикликає в цей світ, — і релігія велить вам прийняти його по-християнському й по-батьківськи. Правда ж, ви не покинете нещасну, не допустите, щоб вона загинула, стогнучи, біля ваших дверей?

— А що, вона заміжня? — холодно запитав канонік після хвилинного роздуму.

— Цього я не знаю; можливо. Але що до того? Господь посилає їй щастя бути матір'ю.