Консуело - Жорж Санд

— Спершу замкнемо двері, — зауважила стара, — а потім уже вдаримо на сполох.

Двері зачинились, а наші двоє юнаків продовжували стояти в здивуванні, не знаючи, що їм робити. Тікати — значило підтвердити думку, що склалася про них, а залишатися — значило зазнати грубого нападу. Радячись, вони побачили слабкий промінь, що пробивався крізь віконницю другого поверху. Промінь розширився, й малинова шовкова фіранка, з-за якої лилося м'яке світло лампи, почала повільно підніматися. Біля краю фіранки з'явилася рука, що здавалася при яскравому місячному світлі білою та повною. Рука обережно підтримувала бахрому фіранки, у той час як чиєсь незриме око, мабуть, розглядало те, що робилося надворі.

— Давай співати: це єдиний вихід, — сказала своєму товаришеві Консуело, — я почну, а ти мені втор. Або ні, візьми скрипку й зіграй будь-яку ритурнель у будь-якому тоні.

Иосиф послухався, і Консуело заспівала на повний голос, одночасно імпровізуючи й музику й слова — щось на зразок ритмічного речитативу німецькою мовою:

«Нас двоє бідолашних п'ятнадцятирічних дітей; ми малі й не сильніші та не страшніші за тих соловейків, чиї солодкі пісні наслідуємо».

— Ну, Йосифе, — прошепотіла вона, — ще акорд, аби відтінити речитатив.

Потім вона продовжувала:

«Змучені утомою, пригнічені похмурою самотністю ночі, ми побачили здалеку цей будинок, він здався нам ненаселеним, і ми перекинули через стіну одну ногу, а потім й іншу».

— Йосифе, ще акорд у ля мінор!

«Опинилися ми в зачарованому саду, серед плодів, гідних землі обітованої. Ми вмирали від спраги, помирали від голоду, і все-таки якщо не вистачить хоч єдиного червоного яблучка на шпалерах, якщо зірвали ми хоч єдину ягідку з виноградної лози, нехай нас виженуть і провчать як лиходіїв».

— Тепер, Йосифе, модуляцію, щоб повернутися в до мажор.

«А тим часом нас підозрюють, нам загрожують; але ми не хочемо тікати, не хочемо ховатися, тому що не зробили нічого поганого… якщо тільки не вважати, що ми ввійшли в дім Божий, перелізши через стіну. Але коли йдеться про те, щоб забратися до раю, то всі дороги гарні, і найкоротші — найкращі».

Консуело завершила свій речитатив одним із тих гарних хоралів простонародною латинською мовою, відомою у Венеції як «latino di frate»[210], які народ виспівує вечорами перед статуями мадонни. Коли вона скінчила, дві білі руки, що поступово висунулися з-за фіранок, бурхливо зааплодували, і голос, що здався їй не зовсім незнайомим, крикнув із вікна:

— Ласкаво просимо, вихованці муз! Заходьте, заходьте! На вас чекає тут гостинна зустріч!

Юні музиканти наблизились, а через хвилину лакей у червоній з ліловим лівреї чемно розчинив перед ними двері.

— Я вважав було вас за шахраїв, прошу вибачити мене, друзі мої, — сміючись, сказав він. — Але ви самі винуваті, що не заспівали раніше. З таким паспортом, як голос і скрипка, ви можете розраховувати на найпривітніший прийом у мого хазяїна. Будь ласка. Очевидно, він уже знає вас.

Із цими словами привітний служник піднявся поперед них по дванадцяти сходинках дуже пологих сходів, покритих прекрасним турецьким килимом. Не встиг іще Йосиф запитати ім'я хазяїна, як лакей відчинив двері, що негайно безшумно за ним зачинилися, і, провівши їх через затишний передпокій, увів до їдальні, де люб'язний господар цього щасливого житла, сидячи перед смаженим фазаном і двома пляшками старого золотавого вина, починав перетравлювати першу страву, вже беручись із благодушним і одночасно величним виглядом за другу. Повернувшись із вечірньої прогулянки, він наказав привести себе в порядок й освіжити собі обличчя, що й було виконано його камердинером. Він був напудрений і виголений, сивіючі кучері м'яко вилися навколо його поважної голови, злегка обсипані ірисовою пудрою, що чудово пахла. Гарні руки спочивали на колінах, обтягнутих короткими чорними шовковими панталонами зі срібними застібками. Ноги прекрасної форми, якими він трохи пишався, туго обтягнуті прозорими ліловими шовковими панчохами, відпочивали на оксамитовій подушці. Його ставне, огрядне тіло, одягнене в запашний із чудового червоного шовку стьобаний на ваті халат, потопало у великому, критому килимовою тканиною кріслі, де лікоть ніде не ризикував наткнутися на кут, до того крісло це було добре набите і скрізь закруглене. Економка Бриґіта, сидячи біля палаючого каміна, що потріскував, за кріслом хазяїна, ніби священнодіючи, варила каву. Другий лакей, що не поступався першому ні поставою, ні привітністю, стоячи біля столу, обережно відрізав крильце дичини, спокійно й терпляче очікуване благочестивим отцем. Йосиф і Консуело низько вклонилися, впізнавши у господарі старшого каноніка собору Святого Стефана, у присутності якого вони минулого ранку співали месу.

Розділ 77

Не було на світі людини, життя якої склалося б так спокійно і зручно, як життя пана каноніка. Завдяки численним покровителям, які належали до королівського дому, його було у віці семи років оголошено повнолітнім; хоча людина в ці роки ще й не відзначається великим розумом, одначе, згідно з церковними канонами, вона у прихованому вигляді володіє ним настільки, щоб одержувати й витрачати доходи від бенефіції[211]. Внаслідок цього нашого молодика звели в сан каноніка, незважаючи на те, що він був побічним сином короля. Зроблено це було в повній відповідності з церковним статутом: дитина, бачте, вважається законнонародженою, якщо вона одержує доходи із церковного майна й перебуває під опікою королівського дому. Ті ж самі канонічні постанови вимагали, щоб кожний претендент на церковне майно походив від безперечного й законного шлюбу, у противному разі його могли оголосити «неправоздатним», тобто «недостойним» і навіть, якщо буде необхідно, «безчесним». Але існує стільки засобів для угоди з небом! А тому в деяких випадках канонічне право встановлювало, що підкинута дитина може вважатися законнонародженою, на тій, втім, істинно християнській підставі, що у разі невідомого походження слід скоріше припускати гарне, ніж погане. Отже, маленький канонік як повнолітній почав одержувати прекрасний дохід із церковного майна. Доживши до п'ятдесяти років і маючи за собою сорок років буцімто дійсної служби в капітулі[212], він був визнаний каноніком «ювілейним», тобто каноніком на пенсії, що має право жити де заманеться, не виконувати ніякої роботи при капітулі, користуючись, одначе, всіма вигодами, доходами й привілеями канонікату. Правда, достойний канонік з юних літ робив капітулу дуже великі послуги. Він оголосив себе «відсутнім», що мовою канонічного права означає дозвіл під більш або менш пристойним приводом жити вдалині від капітулу, не втрачаючи при цьому доходів із церковного майна, пов'язаних зі службою. Достатньо було чумної епідемії в його резиденції, щоб це послужило підставою для «відсутності». Могло бути причиною «відсутності»