Консуело - Жорж Санд
Чоловік розумний, обдарований красномовством і витонченим стилем, він дав собі слово — і давав його все життя — написати книгу про права, пільги й привілеї свого капітулу. Оточений запиленими фоліантами, яких він жодного разу не розкрив, він своєї книги не написав, не писав її й тепер, та й узагалі йому не судилося коли-небудь її написати. Два секретарі, запрошені ним за рахунок капітулу, займалися тим, що обприскували його особу парфумами й готували йому трапези. Про горезвісну книгу багато було розмов; її очікували, на силі її аргументів будували тисячі повітряних замків, мріючи про славу, помсту й золото. Ця неіснуюча книга вже створила своєму авторові репутацію людини освіченої, завзятої в праці та красномовної, чому він зовсім не поспішав надати докази. І відбувалося це не тому, що він був нездатний виправдати високу думку своїх співбратів, а тому, що життя коротке, а за обідами й вечерями засиджуєшся довго, приводити себе в порядок також необхідно, ну й doice far niente[213] таке чудове. Потім у нашого каноніка були дві безневинні, але невтоленні пристрасті: він обожнював садівництво й музику. Де ж було йому при такій кількості справ і занять знайти час для написання книги? Нарешті, так приємно говорити про книгу, яку не пишеш, і, навпаки, так неприємно чути розмови про працю, що вже написана.
Бенефіція його святої особи являла собою досить дохідний маєток, приписаний до колишнього монастиря, де канонік проводив вісім-дев'ять місяців на рік, займаючись розведенням квітів і догоджанням своїй утробі. Житло було великим і романтичним. Канонік обставив його не тільки комфортабельно, але навіть розкішно. Даючи змогу повільно руйнуватися корпусу, де жили колись ченці, він дбайливо підтримував і зі смаком прикрашав ту частину будинку, що найбільше відповідала його сибаритським звичкам. Завдяки новим переробкам давній монастир перетворив на справжній маленький замок, де благочестивий отець вів життя поміщика. Він був найприємнішою духовною особою: поблажливий, дотепний, коли це було потрібно, ортодоксальний і красномовний з людьми свого стану, ввічливий, веселий у світському товаристві, люб'язний, привітний і щедрий з артистами. Служники каноніка, ділячи з ним гарне життя, що він його вмів собі створити, допомагали йому щосили. Економка була трохи сварлива, але варила таке смачне варення, вміла так зберігати фрукти, що він терпів її поганий характер і спокійно витримував бурі, кажучи собі при цьому, що людина мусить миритись із чужими вадами, але не може обійтися без прекрасного десерту й чудової кави.
Наші юні музиканти були прийняті ним із наймилішою привітністю.
— Ви дуже розумні й винахідливі діти, — сказав він їм, — і я полюбив вас усім серцем. До того ж ви дуже талановиті; а в одного з вас — уже не знаю тепер, у котрого — голос найніжніший, найприємніший, найбільш хвилюючий із будь-коли чутих мною. Голос цей — чудо, скарб. І я засмутився сьогодні, довідавшись від священика про ваше раптове зникнення; я вже думав, що, мабуть, ніколи більше не зустрінуся з вами, ніколи більше не почую вас. Справді, я навіть втратив апетит, зробився похмурим, стурбованим… Чудовий голос і чудова музика не виходили в мене з голови, продовжували звучати у вухах. Але провидіння, що дійсно бажає мені добра, а може, і ваше добре серце, діти мої, знову привело вас до мене, тому що ви, напевно, вгадали, що я зумів вас і зрозуміти й оцінити.
— Мусимо зізнатися, пане каноніку, — відповів Йосиф, — що тільки випадок привів нас сюди, і ми далекі були від того, щоб розраховувати на таку удачу.
— Це удача для мене, — люб'язно заперечив канонік, — і ви мені проспіваєте… Але ні, це було б занадто егоїстично з мого боку — ви втомилися, може, голодні… Спершу ви повечеряєте, гарненько виспитесь у мене, а завтра займемося музикою. Так, музикою, я буду слухати вас цілий день! Андреасе, зараз же проведіть молодих людей до буфетної й якнайкраще подбайте про них… Втім, ні: поставте їм два прибори на кінці столу — вони вечерятимуть зі мною.
Андреас виконав наказ охоче й навіть із якимось доброзичливим задоволенням. Але Бриґіта зовсім інакше поставилася до цього: вона похитала головою, знизала плечима й пробурчала крізь зуби:
— Нема чого казати, підходящі співтрапезники! Дивне товариство для людини вашого кола!
— Замовкніть, Бриґіто! — спокійно відповів канонік. — Ви ніколи, ніким і нічим не буваєте задоволені і тільки-но побачите, що кому-небудь що-небудь приємно, зараз же лютуєте.
— Ви вже не знаєте, що й вигадати, аби згаяти час, — додала вона, не звертаючи ні найменшої уваги на зроблене їй зауваження. — Лестощами, всякими вигадками, пісеньками вас можна піддурити, як малу дитину.
— Замовкніть! — сказав канонік, трохи підвищуючи голос, але не перестаючи весело посміхатись. — У вас голос оглушливий, як тріскачка, і якщо ви не перестанете бурчати, то зовсім втратите розум і зіпсуєте мені каву.
— Подумаєш, велика радість і велика честь, — прошипіла стара, — варити каву для таких гостей!
— О! Я знаю, вам потрібні поважні особи. Ви любите велич. Ви хотіли б мати справу тільки з єпископами, князями так канонісами з родоводом у шістнадцять поколінь! А по мені, все це не варте куплету добре виконаної пісні.
Консуело з подивом слухала, як чоловік, що відзначався такою величною поставою, міг із якимось наївним задоволенням сперечатися зі своєю економкою; та й упродовж усієї вечері її дивувала легковажність його інтересів. Він молов багато дурниць — абсолютно із приводу всього, просто аби згаяти час і для