Консуело - Жорж Санд

— Ну, пане каноніку, як вам ці діти? — лукаво запитав незнайомець, тільки-но ті вийшли.

— Чарівні! Чудесні! Ви вже вибачте мені, що я говорю це після зухвалої відповіді, якою нагородило вас це хлоп'я.

— Та що ви! Я вважаю цього хлопчика просто чудовим! Який талант у такі юні роки! Разюче! Що за сильні й скоростиглі натури ці італійці!

— Про талант хлопчика нічого не можу вам сказати, — заперечив канонік природним тоном, — я не знайшов у ньому нічого особливого. Але його старший товариш — дивний юнак, і він наш із вами співвітчизник, не в образу буде сказано вашій «італоманїї».

— Ах, от що! — мовив незнайомець, підморгуючи священикові. — Виходить, Порпору виконував старший?

— І я так гадаю, — відповів кюре, зовсім збентежений тим, що його змушують брехати.

— Я в цьому цілком упевнений: він сам мені сказав, — зауважив канонік.

— А друге соло, виходить, виконав хто-небудь із ваших парафіян? — продовжував допитувати незнайомець.

— Мабуть, — відповів кюре, роблячи зусилля, щоб підтримати цю неправду.

Обоє подивилися на каноніка, бажаючи переконатися, чи вдалось їм обдурити його, чи він насміхається над ними. Здавалося, він взагалі перестав думати про це. Незворушність його заспокоїла кюре. Заговорили про інше. Але за чверть години канонік знову згадав про музику й побажав бачити Йосифа й Консуело, з тим, оголосив він, аби відвезти їх до себе в маєток і там на дозвіллі ще раз гарненько прослухати. Переляканий кюре пробелькотів якісь малозрозумілі пояснення. Канонік, сміючись, запитав його: чи не звелів, бува, він кинути своїх маленьких музикантів у казан для підкріплення сніданку, що і так здається йому чудовим? Кюре переживав справжнє катування. На підмогу йому прийшов незнайомець.

— Зараз приведу їх, — сказав він канонікові.

І він вийшов, зробивши знак добродушному кюре, щоб той розраховував на яку-небудь хитрість. Але придумувати нічого не довелося. Він довідався від служниці, що юні музиканти вже зникли, великодушно виділивши їй один флорин із шести, щойно ними отриманих.

— Як? Пішли?! — вигукнув засмучений канонік. — Треба їх наздогнати! Я хочу їх бачити й чути, хочу будь-що-будь!

Прикинулися, начебто виконують його бажання, але ніхто й не подумав наздоганяти юних артистів. Та це було б і дарма, бо вони, боячись цікавості, що загрожує їм, помчали як птахи. Канонік був дуже засмучений і навіть трохи розгніваний.

— Слава богу, він нічого не підозрює, — сказав кюре незнайомцеві.

— А ви, пане кюре, — відповів той, — згадайте історію з єпископом, що якось у п'ятницю їв через недогляд скоромне, і був попереджений про це своїм вікарієм[209]. «Безсовісний, — вигукнув єпископ, — невже ти не міг почекати до кінця обіду!» Можливо, і нам слід дати змогу канонікові помилятися скільки його душі завгодно.

Розділ 76

Було тихо і ясно, повний місяць сяяв у небесному ефірі, на вежі стародавнього монастиря лунко й урочисто пробило дев'ять разів, коли Йосиф і Консуело, марно пошукавши дзвінка біля огорожі, почали обходити безмовне житло, у надії, що їх почує гостинний хазяїн. Але сподівання їхні не виправдались: усі двері були на замку, жоден собака не гавкав, у жоднім вікні похмурого будинку не був видно навіть слабкого проблиску світла.

— Це палац мовчання, — сказав, сміючись, Гайдн, — і якби годинники двічі не пробили тихо й урочисто чотири чверті в тоні до й сі та дев'ять ударів у тоні соль, я вважав би, що це житло надане совам і примарам.

Місцевість навколо була дуже пустельна. Консуело втомилася. До того ж таємниче житло приваблювало її поетичну натуру.

— Якби навіть нам довелося спати в якій-небудь каплиці, — сказала вона, — мені все-таки хотілося б ночувати тут. Спробуємо будь-що-будь пробратися туди, навіть якщо треба перелізти через цю стіну, що не так уже важко зробити.

— Давайте я допоможу вам піднятися наверх, а там я миттю перескочу й підтримаю вас, коли ви будете спускатися, — сказав Йосиф.

Сказано — зроблено. Стіна була низенька. Через дві хвилини наші молодики з відважним спокоєм уже прогулювались усередині священної огорожі. Вони були в прекрасному саду, в якому підтримувався великий порядок. Фруктові дерева, розташовані віялом, простягали до них свої довгі віти, обтяжені рум'яними яблуками й золотавими грушами. Виноградні лози, кокетливо вигнуті у вигляді арок, були схожі на високі жирандолі, обвішані великими гронами соковитого винограду. Величезні грядки з овочами також відзначалися своєрідною принадністю. Спаржа з витонченими стеблами й шовковистими кучерями, що блищали від вечірньої роси, нагадувала гай карликових ялин, укритих сріблястим серпанком. Горох, піднімаючись на підпірках легкими гірляндами, утворив довгі альтанки, якісь вузькі таємничі провулочки, де щебетали малесенькі напівсонні вільшанки. Американські гарбузи, горді левіафани цього моря зелені, важко випинали своє жовтогаряче черево, спочиваючи на широкому темному листі. Молоді артишоки, немов маленькі голівки в коронах, юрбилися навколо свого глави, найяснішого стебла-родоначальника. Дині сиділи під скляними ковпаками, начебто гладкі китайські мандарини під паланкінами, і з кожного такого криштального зводу місяць висікав великий блакитнуватий діамант, об який, тріпочучи крильми, ударялися голівками пустотливі нічні метелики.

Шпалери із троянд відокремлювали город від квітника; вони доходили до будівель і оточували їх поясом із квітів. Затишний сад здавався якимось раєм. Під тінню чудових густих кущів тулилися рідкісні рослини, що поширювали чудесний аромат. Пісок під ногами був м'який, мов килим. Газон здавався розчесаним травинка до травинки, настільки він був рівний і гладенький. Квіти росли так буйно, що зовсім не видно було землі, від чого круглі клумби схожими були на величезні кошики квітів.

Дивний вплив предметів на душевний і фізичний стан людини! Не встигла Консуело подихати цим солодким повітрям, помилуватися цим святилищем безтурботного добробуту, як відчула себе зовсім відпочилою, ніби виспалася на славу.

— От дивина! — сказала вона Беппо. — Варто було мені побачити цей сад, і я вже зовсім забула про кам'янисті дороги та про свої хворі ноги. Мені здається, що я відпочиваю, дивлячись на все це. Ніколи я не любила розчищених, доглянутих садів, оточених високими стінами, а от цей сад, після стількох днів на курній дорозі, після ходьби по твердій, утоптаній землі, уявляється мені справжнім раєм. Я вмирала від спраги, а зараз, коли я бачу ці чарівні рослини, що розпускаються від вечірньої роси, мені здається, що я п'ю разом з ними й уже вгамувала свою спрагу. Подивися, Йосифсифе, хіба є що-небудь чарівніше від квітів, які розпускаються при місячному світлі? Глянь на цей букет білих зірок якраз посередині галявинки і не смійся з мене. Не знаю їхньої назви, здається, нічні красуні. О, як вдало вони названі!