Консуело - Жорж Санд

— Рудий, із зеленими очима, широколиций, зростом п'ять футів вісім дюймів; ніс трохи приплющений, чоло низьке, — словом, красень чоловік!

— Так, усе вірно! — сказала, всміхаючись, Консуело. — А як він був одягнений?

— Благенький зелений дорожній плащ, коричневі штани, сірі панчохи.

— І це схоже! А на вербувальників ви звернули увагу?

— Чи звернула я увагу на вербувальників! Пресвята Діво Маріє! Та їхні страшні обличчя завжди будуть перед моїми очима!

Тут бідолашна жінка з великими подробицями описала синьйора Пістолета, одноокого й Мовчальника.

— Був там іще четвертий, — додала вона, — він залишався при коні й ні в що не втручався. У нього було гладке байдуже лице, що здалося мені навіть більш жорстоким, аніж в інших; коли я плакала, а чоловіка били й в'язали мотузками, немов якого-небудь убивцю, цей товстун преспокійно виспівував і грав на губах, немов на інструменті: брум, брум, брум. Ах! Що за кам'яне серце!

— Ну, це Мейєр! — вигукнула Консуело, звертаючись до Йосифа. — Невже ти й тепер іще сумніваєшся? Це ж його мила звичка весь час співати, наслідуючи трубу!

— Правда, — погодився Йосиф. — Виходить, при нас дійсно звільнили Карла! Слава Богу!

— Так, так! Насамперед треба дякувати Богу! — вигукнула бідолашна жінка, кидаючись на коліна. — А ти, Маріє, — звернулася вона до своєї дівчинки, — цілуй землю разом зі мною, дякуй ангелам-охоронцям і Пресвятій Діві: твій тато знайшовся, і ми незабаром його побачимо!

— Скажіть мені, мила, — запитала Консуело, — у Карла теж є звичай, коли він дуже щасливий, цілувати землю?

— Так, дитя моє, він завжди так робить. Повернувшись після свого дезертирства, він нізащо не хотів увійти до будинку, аж поки поцілував порога.

— Що це, звичай вашої країни?

— Ні, його власна звичка. Він і нас навчив, і це завжди приносить нам щастя.

— Звичайно, його ми й бачили, — сказала Консуело, — на наших же очах, подякувавши своїм рятівникам, він поцілував землю. Ти ж помітив, Беппо?

— Звичайно, помітив! Так, це він! Тепер не може бути ніяких сумнівів!

— Дайте ж пригорнути вас до серця, янголятка мої, — вигукнула дружина Карла, — яку звістку ви мені принесли! Розкажіть мені про все.

Иосиф передав усе, як було. Коли бідолашна жінка вилила весь свій захват, всю подяку небесам і Йосифу з Консуело, яких вона справедливо вважала головними рятівниками чоловіка, вона запитала, як же їй тепер розшукати його.

— Гадаю, — сказала Консуело, — що вам найкраще продовжувати свій шлях. Ви знайдете чоловіка у Відні, якщо не зустрінетеся з ним іще дорогою. Безсумнівно, першою його турботою, коли він потрапить до Відня, буде доповісти про все імператриці, а потім просити поліцію повідомити по всій країні ваші прикмети. Звичайно, він не забув розповісти про те, що сталось, у кожному скільки-небудь значному місті, через яке проїжджав, і розпитував дорогою, чи не бачив хто вас. Якщо ви дістанетеся Відня раніше за нього — глядіть, зараз же повідомте міській владі свою адресу, щоб Карлові, коли він з'явиться в місті, негайно передали її.

— Але що це за міська влада? Де вона міститься? Я зовсім нічого в цьому не тямлю. Таке величезне місто! Я, бідна селянка, зовсім там загублюся!

— Знаєте, — сказав Йосиф, — у нас самих ніколи таких справ не бувало, і ми теж нічого не тямимо в них, але ви попросіть першого стрічного провести вас до прусського посольства, а там запитаєте пана барона фон…

— Обережно, Беппо, — прошепотіла Консуело, нагадуючи Йосифу, що не слід компрометувати барона, вмішуючи його в цю історію.

— Ну, а граф Ґодіц?

— Так, до графа можна звернутися. Він зробить із марнославства те, що його супутник зробив би із самовідданості. Розшукайте палац маркграфині Байрейтської, — сказала Консуело жінці, — і передайте її чоловікові записку, яку я зараз напишу.

Консуело вирвала аркушик із записника Йосифа й олівцем написала таке:

«Консуело Порпоріна, примадонна театру Сан-Самуеле у Венеції, вона ж колишній синьйор Бертоні, мандрівний співак у Пассау, доручає шляхетному серцю графа Ґодіца-Росваль-да дружину Карла, дезертира, якого ваша ясновельможність вирвали з рук вербувальників і обдарували своїми милостями. Порпоріна тішить себе надією віддячити пана графа за його протегування в присутності маркграфині, якщо пан граф зробить співачці честь, дозволивши їй виступити в малих покоях її високості».

Консуело старанно вивела свій підпис і подивилася на Йосифа. Він її зрозумів і вийняв гаманець. За мовчазною згодою, у пориві великодушності, вони віддали бідній жінці останні два золоті, що залишилися від подарунка Тренка, щоб вона змогла на конях дістатися Відня. Потім, довівши її до найближчого села, вони допомогли їй найняти скромний екіпаж. Після цього вони нагодували її, забезпечили деякими пожитками, витративши на це залишок свого скромного надбання, і випровадили в дорогу найщасливіше створіння, щойно повернуте ними до життя.

Тут Консуело, сміючись, запитала, чи залишилося що-небудь у них у гаманці. Йосиф потряс над вухом скрипкою й відповів:

— Тільки звуки!

Консуело блискучою руладою спробувала голос просто неба й вигукнула:

— І скільки ще звуків! — потім весело простягла руку своєму товаришеві й, гаряче потиснувши його руку, сказала: — Ти молодець, Беппо!

— І ти також! — відповів Йосиф, змахуючи набіглу сльозу й голосно сміючись при цьому.

Розділ 75

Не дуже страшно залишитися без грошей під кінець подорожі; але, якби наші юні музиканти були й далеко ще від мети, їм і тоді було б не менш весело, ніж у ту хвилину, коли виявилося, що в них порожні кишені. Потрібно самому побувати в такому становищі безгрошів'я на чужині (а Йосиф тут, удалині від Відня, почувався майже таким же чужим, як і Консуело), щоб знати, яка чудесна безтурботність, який дух винахідливості й заповзятливості, немов якими чарами, охоплює артиста, що витратив останній гріш. До цього він сумує, постійно боїться невдач, у нього похмуре передчуття всіляких страждань, утруднень, принижень, але з останньою відданою монетою все розвіюється. Відразу для поетичних душ відкривається новий світ, свята віра в милосердя ближніх і взагалі чимало чарівних химер. Поряд із цим розвивається працездатність і з'являється привітність, які допомагають легко долати перші ж перешкоди. Консуело відчувала якесь романтичне задоволення, повертаючись до бідності, що нагадала їй роки дитинства; вона була щаслива, що зробила добру справу, віддавши все своє надбання, і зараз же придумала засіб добути собі й своєму супутнику вечерю й нічліг.

— Сьогодні неділя, — сказала вона Йосифу, — у першому ж селищі, що нам попадеться на шляху, почни грати танці. Ми не пройдемо й двох вулиць, як знайдуться