Консуело - Жорж Санд

Мені випадала нагода знову вийти заміж, але я й думати про це не могла — адже я любила чоловіка й не знала, що з ним сталось. І як же було мене винагороджено, діти мої! Одного разу ввечері, торік, постукали у двері; я відчинила й одразу впала на коліна: переді мною стояв чоловік, але, Боже милосердний, у якому вигляді! Немов примара: весь висохлий, жовтий, з блукаючим поглядом, скуйовдженим волоссям, що змерзлося в крижані бурульки, із закривавленими босими ногами, що тільки-но пройшли невідомо скільки сотень миль жахливими дорогами у найжорстокішу зиму! Але він був такий щасливий, знову знайшовши дружину й бідолашну малесеньку доню, що незабаром піднісся духом, поправився й узявся за роботу. Розповів він мені, що був викрадений розбійниками, які відвезли його дуже далеко, до моря, і там продали в солдатчину прусському королеві. Він прожив три роки в найпохмурішій із країн, ніс дуже важку службу і з ранку до вечора діставав побої. Нарешті, милі мої діти, йому вдалося втекти, дезертирувати. Він як скажений відбивався від своїх переслідувачів, одного з них убив, а іншому вибив каменем око. Позбувшись їх, він ішов днями й ночами, ховаючись, як дикий звір, у болотах і лісах. Так він пройшов через Саксонію й Чехію. Він був урятований! Він повернувся до мене! Ах, які ми були щасливі всю ту зиму, незважаючи на бідність і холод! Одне мучило нас: як би знову не з'явилися в наших краях ці хижі птахи, причина всіх наших нещасть. Ми будували плани вирушити до Відня, з'явитися до імператриці, розповісти їй про наше горе, домогтись її протегування, військової служби для чоловіка й деякої підтримки для мене й дитини. Але через найсильніше потрясіння, яке я перенесла, побачивши знову Карла, я занедужала, і ми були змушені всю зиму й усе літо провести в горах, вичікуючи, поки я зможу вирушити в дорогу. Весь цей час ми були постійно напоготові, навіть уночі. Нарешті блаженна хвилина настала! Я почувалася достатньо сильною для ходьби, а нашу дівчинку, що нездужала, мав нести на руках батько. Але лиходійка-доля чекала нас, коли ми спустилися з гір. Ми спокійно йшли краєм малолюдної дороги, не звертаючи уваги на екіпаж, що вже із чверть години повільно рухався за нами. Раптом екіпаж зупинився й з нього вийшли троє чоловіків.

«Це насправді він?» — вигукнув один з них.

«Так, — відповів інший, одноокий. — Він! Він! Хапай його!»

Чоловік, обернувшись при цих словах, промовив:

«Ой! Це ті самі пруссаки! Ось одноокий, якому я вибив око, я його впізнаю!»

«Тікай же! Тікай! Рятуйся!» — прошепотіла я.

Він кинувся бігти, але тут один із цих мерзотників кинувся до мене, звалив на землю й приставив пістолет до моєї голови й до голови моєї дівчинки. Якби не спало це йому на думку, чоловік був би врятований, тому що бігав він краще за цих бандитів, та й був попереду них. Але на крик, що вирвався в мене, Карл обернувся і, побачивши дочку під дулом пістолета, з голосним криком побіг назад, аби запобігти пострілу. Коли нелюд, який наступив на мене ногою, побачив чоловіка на такій відстані, що той міг його почути, він крикнув:

— Здавайся або я їх уб'ю! Зроби тільки один крок, і все кінчено!

— Здаюся! Здаюся! Я тут! — відповів бідолашний мій чоловік і помчав до них швидше, ніж тікав, незважаючи на камені, що котилися під ноги, і знаки, які я робила йому, благаючи залишити нас і дати нам умерти.

Коли Карл потрапив до рук цих звірів, вони заходилися його бити й били до крові. Я кинулася було захищати чоловіка, але вони й мене побили. Бачачи, що його в'яжуть по руках і ногах, я почала ридати й голосно застогнала. Лиходії оголосили мені, що якщо я негайно ж не замовкну, вони прикінчать дитину, і вже вирвали її в мене. Тоді Карл сказав мені:

— Замовкни, дружино, наказую тобі! Подумай про нашу дівчинку!

Я послухалася; але коли ці чудовиська зв'язали чоловіка й прийнялися затикати йому рот кляпом, примовляючи: «Так, так, плач! Більше ти його не побачиш, ми зараз його повісимо!», серце в мене перевернулося, і я мов нежива впала на дорогу.

Не знаю, скільки часу я пролежала в пилюці. Коли я розплющила очі, була вже ніч. Бідолашна моя доня, пригорнувшись до мене, тремтіла, надриваючись від ридань. На дорозі виднілася кривава пляма та слід від коліс екіпажа, що повіз мого чоловіка. Я просиділа там іще годину-другу, намагаючись заспокоїти й відігріти закляклу й перелякану мало не до смерті Марію. Нарешті, зібравшись із думками, я розсудила, що розумніше не бігти за викрадачами, наздогнати яких мені було не під силу, а заявити про те, що трапилося, владі в найближчому місті, Візенбаху. Так я й зробила, а потім вирішила продовжувати свій шлях до Відня, кинутися там до ніг імператриці та благати її поклопотатися перед прусським королем про скасування смертного вироку чоловікові. Її величність могла б зажадати видачі його, як свого підданого, у тому разі якби не вдалося наздогнати вербувальників. І от, на милостиню, подану мені в єпископстві Пассау, де я розповіла про своє нещастя, доїхала я на возі до Дунаю, а звідти на човні спустилася по ріці до Мелка. Але тепер мої гроші закінчилися. Люди, яким я розповідаю про те, що сталося, приймають мене, мабуть, за шахрайку, не вірять мені й дають так мало, що залишається тільки йти пішки. Добре, якщо через п'ять-шість днів я доберуся до Відня й не загину від утоми, я зовсім хвора, та й горе позбавило мене останніх сил. А тепер, милі мої дітки, якщо є можливість допомогти мені трохи, зробіть це, будь ласка: мені більше не можна чекати, треба йти і йти, як Вічний жид[203], поки не доможуся справедливості.

— Мила ви моя! Бідолашна моя! — вигукнула Консуело, обіймаючи старчиху й плачучи від радості й жалю. — Кріпіться! Кріпіться! Сподівайтеся! Заспокойтеся! Чоловік ваш звільнений. Він зараз скаче на доброму коні в напрямку до Відня, з туго набитим гаманцем у кишені.

— Що ви кажете? — вигукнула дружина дезертира, і очі її почервоніли, а губи судорожно засмикалися. — Ви його знаєте? Ви бачили його? О Господи! Боже великий! Боже милосердний!

— Що ви робите! — зупинив Йосиф свою подругу. — А якщо ця радість помилкова, якщо дезертир, якому ми допомогли врятуватися, не чоловік її?

— Це він, Йосифе! Кажу тобі, це він! Згадай кривого, згадай прийоми синьйора Пістолета! Згадай, як