Консуело - Жорж Санд

— От уже справжній дивак! — сказав Йосиф свой супутниці, тільки-но залишився з нею наодинці.

— Навіть більш ніж справжній, — задумливо відгукнулася Консуело.

— Але все це не так важливо, — вів далі Йосиф, — а людина він — найпрекрасніша у світі й у Відні буде мені дуже корисний.

— Так, у Відні, мабуть, скільки тобі буде завгодно, але в Пассау цьому не бувати, попереджаю тебе. Де наші речі, Йосифе?

— На кухні. Зараз сходжу за ними й однесу до наших кімнат: кажуть, вони чарівні. Нарешті ми виспимось!

— Простак ти, Йосифе, як я подивлюся, — мовила Консуело, знизуючи плечима. — Ну, — додала вона, — хутко йди за речами й попрощайся зі своєю гарною кімнатою та гарним ліжком, де ти збирався так славно виспатися. Ми зараз же йдемо із цього будинку, чуєш? Квапся, а то, імовірно, незабаром замкнуть двері.

Иосифу все це здалося сном.

— От тобі й на! — вигукнув він. — Невже ці знатні вельможі теж вербувальники?

— Графа я ще більше боюся, ніж Мейєра, — з роздратуванням відповіла Консуело. — Ну, біжи без вагань, а то я кину тебе й піду сама.

У тоні й виразі обличчя Консуело було стільки рішучості й енергії, що розгублений, схвильований Гайдн негайно скорився. Через три хвилини він повернувся з дорожньою торбою, де були його зошити й пожитки, а ще через стільки ж вони, вийшовши ніким не помічені з палацу, дісталися вже передмістя.

Тут вони ввійшли на якийсь жалюгідний постоялий двір і зняли дві маленькі кімнатки, сплативши за них наперед, аби мати можливість без усякої затримки піти коли їм заманеться.

— Але все-таки чи не скажете ви мені причину цієї нової тривоги? — запитав Гайдн Консуело, побажавши їй спокійної ночі на порозі її кімнати.

— Спи спокійно, — відповіла вона, — скажу тобі двома словами, що тепер нам особливо боятися нема чого. Пан граф, кинувши свій орлиний погляд, розгледів, що я жінка, і зробив мені честь, освідчившись, що дивно потішило моє самолюбство. Добраніч, друже Беппо. Утікаємо ми вдосвіта. Я постукаю у двері й розбуджу тебе.

Наступного дня сонце, що сходило, опромінило наших юних мандрівників, коли вони плили вже за течією по швидкоплинному Дунаю, охоплені такою чистою радістю й із серцем таким спокійним, як води красуні ріки. Їх за плату взяв на своє суденце старий човняр, який віз товари до Лінца. Добрий старий припав їм до душі й не заважав їхній розмові. Він не розумів ні слова по-італійському, а оскільки його човен був дуже-таки навантажений, то він не взяв інших пасажирів; нарешті вони відчули себе в безпеці й відпочивали тілом і душею, чого вельми потребували. Погода була чудова, і вони насолоджувалися чудесними краєвидами, які щохвилини миготіли перед їхніми очима. На човні був маленький, дуже чистенький трюм, куди Консуело могла спускатися, щоб дати відпочити очам від блискотіння водної гладі. Але за останні дні вона так звикла бути просто неба і на пригріві, що воліла проводити майже увесь час лежачи на тюках, дивлячись на скелі й дерева, що ніби тікали від неї. На дозвіллі вона музикувала з Гайдном, а забавний спогад про меломана Ґодіца, якого Йосиф називав «маестроманом», вносив багато веселощів у їхню наївну балаканину. Йосиф чудово копіював графа й зі зловтіхою думав про його розчарування. Їхній сміх і пісні веселили й зачаровували старого човняра, що, як усякий добрий німецький бідняк, палко любив музику. Він теж співав їм свої пісні, від яких немов віяло рікою, і Консуело перейняла від нього наспіви й слова. Остаточно ж вони завоювали серце старого, почастувавши його вдосталь на першій же пристані, де вони закупили їстівних припасів на цілий день. Цей день був найбільш мирним і найбільш приємним із усіх днів їхньої подорожі.

— Що за чудо барон фон Тренк! — вигукнув Йосиф, розмінюючи один із блискучих золотих, отриманих од вельможі. — Йому я зобов'язаний тим, що, нарешті, у змозі позбавити божественну Порпоріну втоми, голоду, небезпеки — словом, усіх зол, які тягне за собою вбогість. Але ж мені спершу не сподобався цей шляхетний, доброзичливий барон!

— Так, — сказала Консуело, — ви віддавали перевагу графу. Тепер я така щаслива, що цей меломан обмежився лише обіцянками й не забруднив наших рук своїми благодіяннями.

— Зрештою ж ми зовсім нічим йому не зобов'язані, — вів далі Йосиф. — Кому прийшла думка поборотися з вербувальниками й хто зважився на це? Барон. Графові було зовсім байдуже, а пішов він на це тільки з люб'язності до барона й через гарний тон. Хто ризикував життям і кому куля пробила капелюх біля самого черепа? Знов-таки баронові. Хто поранив, а можливо, й уклав на місці мерзенного синьйора Пістолета? Барон. Хто врятував дезертира, може, на шкоду собі й навіть піддаючи себе гніву свого страшного володаря? Нарешті, хто поставився до вас із повагою і зробив вигляд, що не здогадується про те, що ви жінка? Хто осяг красу ваших італійських арій і принадність вашої манери співати?

— А також талант маестро Йосифа Гайдна! — додала, всміхаючись, Консуело. — Барон! Усе той же барон!

— Звичайно! — вів далі Гайдн, бажаючи відплатити дівчині за її лукавий натяк. — І, можливо, на велике щастя відсутньої шляхетної й дорогої істоти, про яку йшлося, освідчення в коханні божественна Порпоріна вислухала з вуст безглуздого графа, а не хороброго, чарівного барона!

— Беппо! — відповіла зі смутною посмішкою Консуело. — Відсутні здобувають вади тільки в очах людей із невдячним, низьким серцем. Ось чому великодушному, щирому баронові, закоханому в таємничу красуню, не могло спасти на думку до мене залицятися. Запитайте самого себе: пожертвували б ви так легко любов'ю до своєї нареченої й вірністю до неї заради першого випадкового захоплення?

Беппо важко зітхнув.

— Ви не можете бути ні для кого «першим випадковим захопленням», — сказав він, — і… якби барон забув, побачивши вас, і колишні й теперішні захоплення, йому легко можна було б це простити.

— Ви щось стаєте, Беппо, дамським догідником і підлесником! Видно, на вас вплинуло товариство пана графа, але бажаю вам ніколи не одружитись із маркграфинею й ніколи не довідатись, як обходяться з любов'ю, одружившись із грошима!

Діставшись надвечір Лінца, молоді подорожани нарешті заснули без страху та турбот про завтрашній день. Прокинувшись, Йосиф негайно ж побіг купити взуття, білизну, деякі вишукані дрібниці чоловічого туалету не тільки для себе, але головним чином для Консуело, щоб вона, перетворившись на «молодця» і «красеня», як вона жартуючи висловилася, могла оглянути місто