Консуело - Жорж Санд

Гарні й чисті, як зірки на небі. Найменший подув вітерця — і вони то схиляються, то випростовуються, і здається, начебто вони сміються й граються, немов дівчатка, одягнені в усе біле. Вони нагадують мені моїх шкільних подруг, коли по неділях, в одязі послушниць, ми бігали біля високих церковних стін. Ось вони раптово завмерли в нерухомому повітрі, повернувши голівки до місяця, — мовби дивляться на нього й милуються ним. І здається, що й місяць теж лагідно дивиться на них і ширяє над ними, наче великий нічний птах. Невже ти думаєш, Беппо, що квіти нічого не почувають? А мені здається, що гарна квітка не просто безглуздо росте, але й має чудесні відчуття. Не будемо говорити про маленькі жалюгідні рослинки, що вишикувались уздовж придорожніх канав, де вони марніють у пилюці, і кожна череда, що проходить, обгризає їхні пагони. Рослинки ці схожі на маленьких старчих, що зітхають про краплю недоступної їм води. Розтріскана й спрагла земля жадібно вбирає в себе всю вологу, не ділячись нею з їхнім корінням. Але садові квіти, за якими так доглядають, гарні й горді, як королеви. Вони проводять час, кокетливо розгойдуючись на стеблах, а коли сходить на небі їхній милий друг — місяць, розкриваються йому назустріч і стоять так у напівдрімоті й поринають у солодкі мрії. Можливо, вони запитують себе, чи є на місяці квіти, подібно до того, як ми хотіли б знати, чи живуть там люди. Я бачу, Йосифе, що ти смієшся з мене, а тим часом задоволення, що я відчуваю, зовсім не самообман. У повітрі, очищеному й освіженому їхнім ароматом, є щось, що підносить, і я почуваю якийсь зв'язок між своїм життям і життям усього навколишнього.

— Як міг би я насміхатися з вас, — відповів, зітхаючи, Йосиф, — коли всі ваші враження зараз же передаються мені, коли кожне ваше слівце тріпотить у моїй душі, як звук на струнах інструмента. Але подивіться, Консуело, на це житло й поясніть мені, чому воно навіває на мене такий солодкий і глибокий смуток.

Консуело глянула на абатство. То був невеликий будинок XII століття, колись укріплений зубчастими парапетами, які згодом були замінені гострими дахами із сіруватих шиферних плит. Башточки, увінчані галереями з навісними бійницями, залишеними для прикраси, були схожі на великі кошики. Густі зарості плюща порушували одноманітність стін, а на оголених частинах фасаду, залитого місячним світлом, нічний вітер гойдав легку розпливчасту тінь молодих тополь. Довгі гірлянди виноградних лоз і жасмину обрамляли двері й вилися навколо вікон.

— Від житла цього віє тишею та смутком, — відповіла Консуело, — але воно не вабить мене, як сад. Рослини створені, щоб виростати на одному місці, люди ж — аби рухатися та спілкуватись одне з одним. Якби я була квіткою, хотіла б рости в цьому квітнику — тут добре, але як жінка я не бажала б жити в келії, замкнена в кам'янім громадді. А ти хотів би бути ченцем, Беппо?

— Та ні! Боронь боже! Але мені було б приємно працювати, не думаючи про дах над головою та про хліб насущний; мені хотілося б вести життя спокійне, усамітнене, з деяким статком, без клопоту, властивого убогості. Словом, я бажав би животіти в пасивному розміреному житті, навіть у деякій залежності, аби тільки розум мій був вільний, аби тільки в мене не було інших тривог, інших турбот, іншого обов'язку, як тільки займатися музикою.

— Ну що ж, друже мій, творячи спокійно, ти творив би спокійну музику.

— А чому б їй бути поганою? Що може бути краще спокою? Небеса — спокійні, місяць — спокійний, ці квіти, чий мирний вигляд вас так приваблює…

— Їхня нерухомість подобається мені лише тому, що вона настала після того, як їх щойно гойдав вітерець. Ясність неба нас вражає лише тому, що ми не раз бачили його в грозових хмарах. А місяць ніколи не буває таким величним, як серед хмар, що тісняться навколо нього. Хіба відпочинок може бути по-справжньому солодкий без утоми? Безперервна нерухомість — це вже не відпочинок. Це — небуття, це — смерть. Ах! Якби ти прожив, як я, цілі місяці в замку Велетнів, ти знав би, що спокій — не життя!

— Але що ви називаєте спокійною музикою?

— Музику занадто витриману, занадто холодну. Дивись, як би ти не написав такої музики, уникаючи втоми й мирських тривог!

Так розмовляючи, підійшли вони до самої будівлі. Криштальний струмінь води бив із мармурової кулі із золотим хрестом нагорі й, струменіючи із чаші в чашу, падав у велику гранітну раковину, де плескалася маса маленьких червоних рибок, якими так люблять бавитися діти.

Консуело й Беппо, по суті ще діти, заходилися бавитись найсерйознішим чином, кидаючи рибкам піщинки, щоб подражнити їх за ненажерливість, і стежачи очима за їхніми швидкими рухами, як раптом побачили високу, одягнену в біле жінку із глечиком, яка йшла просто на них; вона наближалася до басейну й дуже була схожа на одну з фантастичних істот — «нічних праль», легенди про яких поширені майже у всіх схильних до марновірства країнах. Заклопотаність і байдужність, із якими вона заходилася наповнювати водою глечик, не виявляючи щодо прибульців ні подиву, ні страху, містили в собі на перший погляд щось урочисте й дивне. Але незабаром голосний крик і впущений нею при цьому на дно басейну глечик довели їм, що в ній не було нічого надприродного. У доброї жінки просто з роками ослабнув зір, а щойно вона помітила незнайомих людей, як страшенно перелякалася й кинулася бігти до будинку, кличучи на допомогу Пресвяту Діву Марію й усіх святих.

— Що сталося, тітонько Бриґіто? — пролунав із будинку чоловічий голос. — Чи не зустрілися ви, бува, з якою-небудь нечистою силою?

— Два дияволи, або, скоріше, два злодії, стоять там біля басейну, — відповіла жінка, підбігаючи до свого співрозмовника, що, з'явившись на порозі дверей, простояв там кілька хвилин з нерішучим і недовірливим виглядом.

— Напевно, ще один із ваших звичайних страхів. Хіба в таку пору які-небудь злодії спокусяться на нас?

— Присягаюся вам своїм вічним порятунком, що там стоять дві чорні фігури, нерухомі, як статуї! Та хіба ви самі не бачите їх звідси? Дивіться ж, вони все ще там і не йдуть. Пресвята Діва Маріє! Побіжу, сховаюся в льох.

— Дійсно, я щось бачу, — мовив чоловік, намагаючись говорити грубим голосом. — Зараз подзвоню, викличу садівника, і разом з його двома помічниками ми легко впораємось із цими негідниками, які могли пробратися сюди тільки перелізши через стіну, адже я сам замкнув усі