Консуело - Жорж Санд

— Вона сказала своє ім'я, пане каноніку, — енергійно втрутилася Бриґіта, — напевно, ви маєте її знати, ви ж водитеся з усіма комедіантами Відня. Її звати Корилла.

— Корилла! — вигукнув канонік. — Вона бувала у Відні, і я багато про неї чув; кажуть, у неї прекрасний голос.

— Ну от, заради її голосу накажіть відчинити ворота! Вона лежить на піску, на самій дорозі, — наполягала Консуело.

— Але ж це жінка легкої поведінки, — заперечив канонік. — Два роки тому в неї була скандальна історія у Відні.

— Пане каноніку, у вас є чимало заздрісників. Народи тільки у вашому будинку пропаща жінка… у цьому, повірте, не вбачать випадковості, а справи милосердя й поготів. Адже вам відомо, що канонік Герберт претендує на ювілярство й він уже позбавив маєтків одного молодого священика під приводом, начебто той недбало ставився до церковних служб заради дами, що завжди в ці години в нього сповідалася. Пане каноніку, таку бенефіцію, як ваша, легше втратити, ніж здобути.

Ці слова раптом зробили вирішальну дію. Канонік сприйняв їх у святилище своєї розсудливості, хоча прикинувся, що пропустив повз вуха.

— За двісті кроків звідси є постоялий двір, — мовив він, — нехай цю даму відвезуть туди. Вона знайде там усе, що їй треба, і їй буде там трохи зручніше й пристойніше, ніж у будинку холостяка. Ідіть, скажіть їй це, Бриґіто, і, прошу вас, тримайте себе з нею чемно, як можна чемніше. Вкажіть форейторам, де розташований постоялий двір. А ви, діти мої, — звернувся він до Консуело та Йосифа, — ходімо зі мною розбирати фугу Баха, поки нам готують сніданок.

— Пане каноніку, — почала схвильовано Консуело, — невже ви покинете…

— Ах! — вигукнув засмучено канонік. — Зачахла найкрасивіша з моїх волкамерій! Говорив же я садівникові, що він недостатньо часто її поливає. Найрідкісніша, найчудовіша рослина мого саду! Це щось фатальне! Гляньте, Бриґіто! Покличте-но садівника, я його проберу.

— Перш за все я прожену знамениту Кориллу, — відповіла, віддаляючись, Бриґіта.

— І ви згодні з цим? Ви це наказуєте, пане каноніку? — вигукнула з обуренням Консуело.

— Не можу вчинити інакше, — відповів він лагідно, але спокійним тоном, який говорив про непохитну рішучість, — і бажаю, щоб про це більше не було мови. Ходімо ж, я вас чекаю, почнемо музикувати!

— Ніякої музики тут для нас не може бути! — збуджено відповіла Консуело. — Ви байдужа людина й нездатні зрозуміти Баха. Нехай загинуть ваші квіти й ваші плоди! Нехай пропадуть від морозу жасмин і ваші найкрасивіші дерева! Ця родюча земля, що приносить вам усе в такому достатку, не мала б нічого народити, крім тернів, тому що ви безсердечні, ви викрадаєте дарунки неба й не вмієте використовувати їх для гостинності!

У той час як Консуело говорила, вражений канонік озирався навкруги, немов боячись, як би прокляття небес, яке закликалося цією палкою душею, не обрушилося на його дорогоцінні волкамерії та улюблені анемони. Висловивши все, Консуело кинулася до воріт, які як і раніше були на замку, перелізла через них і пішла за каретою Корилли, що прямувала кроком до жалюгідного шинку, без усякої підстави нагородженого каноніком званням постоялого двору.

Розділ 79

Иосиф Гайдн уже звик підкорятися раптовим рішенням своєї подруги, але, більш завбачливий і спокійний, аніж Консуело, він наздогнав її лише після того, як збігав до будинку за дорожньою торбинкою, нотами, а головне — за скрипкою, джерелом існування, утішницею й веселою супутницею їхньої подорожі.

Кориллу поклали на поганеньке ліжко в німецькій харчевні, таке коротке, що або голова, або ноги мусили висіти в повітрі. Як на лихо, у цій жалюгідній халупі не було жінок: хазяйка пішла на богомілля за шість льє, а служниця погнала корову на пасовище. Удома були старий і хлопчик. Скоріше перелякані, ніж зраділі прибуттю такої багатої мандрівниці, вони цілковито віддали свою домівку в розпорядження приїжджих, не думаючи про винагороду, яку могли за це одержати. Старий був глухий; довелося дитині вирушити за повитухою до сусіднього села, що було ледве не на відстані милі; форейтори набагато більше турбувалися про своїх коней, яких нічим було нагодувати, ніж про мандрівницю. Полишена під опіку покоївки, що остаточно втратила голову, — вона кричала майже так само голосно, як її пані, — породілля наповнювала повітря стогонами, що нагадували скоріше ричання левиці, ніж крики жінки.

Консуело, охоплена жахом і співчуттям, вирішила не залишати нещасну.

— Йосифе, — сказала вона своєму товаришеві, — повернися до каноніка, хоча б тобі й довелося зустріти там поганий прийом: не слід бути гордим, коли просиш за інших. Скажи канонікові, що сюди потрібно надіслати білизни, бульйону, старого вина, матраци, ковдри — словом, усе необхідне хворій людині. Поговори з ним лагідно, але рішуче та обіцяй, якщо знадобиться, що ми прийдемо до нього грати, аби тільки він надав допомогу цій жінці.

Иосиф вирушив назад, а бідній Консуело довелося бути мимовільним свідком огидної сцени, коли жінка без віри й серця, богохульствуючи й проклинаючи, переносить священні муки материнства. Цнотлива й благочестива дівчина здригалася, бачачи ці муки, яких ніщо не могло пом'якшити, тому що замість святої радості й набожного сподівання серце Корилли було повне злості й гіркоти. Вона не перестаючи проклинала свою долю, подорож, каноніка з його економкою й навіть дитину, яку збиралася народити. Вона була така груба зі своєю покоївкою, що в тієї все падало з рук. Нарешті, зовсім втративши самовладання, Корилла крикнула їй:

— Ну, постривай, я так само буду за тобою доглядати, коли надійде твоя черга! Адже я прекрасно знаю, що ти теж вагітна, і відправлю тебе народжувати до лікарні. Геть із очей моїх! Ти мені тільки заважаєш і дратуєш мене.

Софія, у люті й розпачі, зі слізьми вибігла з кімнати, а Консуело, залишившись наодинці з коханкою Андзолето та Дзустіньяні, намагалася заспокоїти й полегшити її страждання. Шаленіючи й зазнаючи пекельних мук, Корилла все-таки зберегла якусь звірину мужність, дику силу, у яких проявлялась уся нечестивість її палкої, здорової натури. Коли болі на хвилину відпускали її, вона знову робилася бадьорою й навіть веселою.

— Чорт забирай! — звернулася вона раптом до Консуело, анітрохи не впізнаючи її, тому що бачила дівчину тільки здалеку або на сцені в костюмах, зовсім не схожих на той, який був на ній тепер. — От так пригода! А багато хто не повірить мені, коли я розповім, що народила в шинку з таким лікарем, як ти. Ти схожий на циганча зі своєю смаглявою мордочкою й величезними чорними очима. Хто ти? Звідки ти взявся? Як ти тут опинився? І чому