Консуело - Жорж Санд

наївністю вважав Консуело юнаком. Під час перебування свого каноніком у віденському соборі він у дитячій школі бачив чимало красенів хлопчиків. Не раз чув він тонкі сріблисті голоси, майже жіночі за своєю чистотою та гнучкістю. Голос Бертоні був у тисячу разів чистішим й гнучкішим. «Але ж це голос італійський, — думалося канонікові, — і до того ж Бертоні — виняткова натура; він із тих скоростиглих дітей, у яких здібності, обдаровання, талант межує із чудом». І от, страшно пишаючись і захоплюючись тим, що на великій дорозі знайшов такий скарб, канонік уже мріяв, як він сповістить про це суспільство, як уведе юнака в моду, допоможе йому здобути й стан і славу. Він був охоплений поривом батьківської любові та доброзичливої гордості. І його совість од цього аж ніяк не мала страждати, тому що йому й у голову не приходила думка про гріховну, збочену любов, подібну до тієї, яку приписували Ґравіні стосовно Метастазіо; канонік уявлення не мав про таку любов, ніколи не думав про неї, навіть не вірив у її існування: його чистому й здоровому розуму все це здавалося страхітливими домислами лихомовних людей.

Ніхто б не повірив, що людина з таким насмішкуватим розумом, великий баляндрасник, настільки проникливий і навіть тонкий у всьому, що стосувалося громадського життя, міг бути до того по-дитячому чистий душею. А тим часом цілий світ ідей, потягів і почуттів був йому зовсім незнайомий.

Він заснув із радісним почуттям, будуючи тисячі планів щодо свого юного улюбленця, мріючи проводити життя серед найсвятіших насолод музикою та зворушуючись при думці, що буде розвивати, трохи вгамовуючи чесноти, що сяють у цій великодушній, палкій душі. Але, щохвилини прокидаючись у якомусь дивному хвилюванні, переслідуваний образом чудесного юнака, то турбуючись і боячись, як би той не захотів звільнитися від його вже дещо ревнивої любові, то нетерпляче очікуючи ранку, щоб серйозно повторити йому пропозиції, обіцянки та благання, які хлопчик, здавалося, вислуховував сміючись, канонік, здивований усім, що з ним відбувається, будував тисячу припущень, крім єдино вірного.

«Видно, самою природою мені призначено було мати багато дітей і жагуче любити їх, — говорив він собі в простоті душевній, — позаяк одна думка про всиновлення приводить мене зараз у настільки збуджений стан. Але вперше в житті я виявляю в собі такі почуття: протягом дня я приходжу в захват од одного, почуваю симпатію до іншого й жалість до третього. Бертоні! Беппо! Анджоліна! Ось я і зробився раптом сімейною людиною; але ж я завжди жалів батьків, яким доводиться стільки турбуватися про дітей, і дякував Богові за те, що мій сан зобов'язує мене до самотності й спокою. Чи, бува, не чудесна музика, якою я сьогодні так довго насолоджувався, привела мене в не відчуте дотепер збудження? Ні, скоріше це чудова кава по-венеціанськи, я просто з жадібності випив аж дві чашки… Все це так запаморочило мені голову, що я протягом цілого дня майже не згадував про свою волкамерію, що засохла з вини цього Петера! І mio cor si divide…[218] Ну от, знову ця проклята фраза переслідує мене! Чорт би забрав мою пам'ять!.. Що зробити, щоб заснути!.. Четверта година ранку, нечувана справа!.. Просто занедужати можна!..»

Блискуча думка прийшла нарешті на допомогу добродушному канонікові. Він устав, узяв письмове приладдя і вирішив попрацювати над своєю знаменитою книгою, так давно задуманою й усе ще не початою. Для цього йому знадобився довідник канонічного права. Не переглянув він і двох сторінок, як думки його почали плутатись, очі заплющуватися, книга тихенько сповзла з перини на килим, а свіча згасла від блаженного сонного подиху, що вирвався з могутніх грудей благочестивого отця, і він заснув нарешті сном праведника і проспав до десятої години ранку.

Але, на жаль! Яким гірким було його пробудження, коли ще онімілою від сну рукою він недбало розгорнув записку, покладену Андреасом на нічний столик, поруч із чашкою шоколаду.

«Ми йдемо, високоповажний пане каноніку, — писав Бертоні, — непохитний обов'язок кличе нас до Відня, а ми боялися, що не зможемо встояти проти Ваших великодушних наполягань. Не вважайте нас невдячними, ми ніколи не забудемо ні Вашої гостинності, ні Вашого великого милосердя до кинутої дитини. Ми незабаром віддячимо Вам за все це. Не мине й тижня, як Ви нас побачите. Звольте відкласти до того часу хрестини Анджели й вірте в шанобливу й ніжну відданість смиренних дітей, які користувалися Вашим протегуванням.

Бертоні, Беппо».

Канонік зблід, зітхнув і подзвонив.

— Вони пішли? — запитав він Андреаса.

— Удосвіта, ваша превелебносте.

— А що вони сказали йдучи? Поснідали вони принаймні? Сказали, коли саме повернуться сюди?

— Ніхто не бачив їх, коли вони йшли, ваша превелебносте. Пішли, як прийшли, — перелізши через огорожу. Прокинувшись, я знайшов їхні кімнати порожніми; записка, яку ви тримаєте в руках, лежала на столі, а всі двері й хвіртки були так само замкнені, як я їх залишив учора ввечері. Але жодної шпильки вони із собою не забрали, ні до єдиного плода не доторкнулися, бідолахи…

— Іще б! — вигукнув канонік; очі його були повні сліз.

Аби розігнати смуток каноніка, Андреас спробував було запропонувати йому скласти меню обіду.

— Подай мені що хочеш, Андреасе, — мовив він жалібним голосом і зі стогоном знову впав на подушку.

Увечері того ж дня Консуело і Йосиф під покровом темряви ввійшли у Відень. Чесний перукар Келлер, якого втаємничили, прийняв їх із розкритими обіймами й дав притулок у себе шляхетній мандрівниці, надавши їй усе, що міг. Консуело була дуже мила з нареченою Йосифа, засмучуючись у глибині душі тим, що в дівчини немає ні краси, ні грації. Наступного ранку Келлер зачесав розтріпані кучері Консуело, а його дочка допомогла їй переодягтися в жіноче плаття й провела до будинку, де жив Порпора.

Розділ 82

Радість Консуело, коли вона обняла нарешті свого вчителя і благодійника, змінилася тяжким почуттям, і сховати його їй було нелегко. Ще року не минуло відтоді, як вона розсталася з Порпорою, одначе цей рік невизначеності, прикростей і суму залишив на стурбованому чолі маестро глибокі сліди страждань і дряхлості. У нього з'явилася хвороблива повнота, що розвивається в слабких людей від бездіяльності й занепаду духу. В очах іще світився колишній вогник, що пожвавлював їх, але червоність одутлого лиця свідчила про спроби потопити у вині свої прикрощі або з його допомогою повернути натхнення, що вичерпалося від старості й розчарувань. Нещасний композитор, вирушаючи до Відня, мріяв про нові успіхи та добробут, а його зустріла холодна шанобливість. Він був