Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
— Авжеж, полковнику, службу можна порівняти з війною. Але ж там ми цілком довіряли один одному і ніколи не боялися ударів у спину, коли в окопах очікували ворога. А от у службових баталіях друзі й товариші іноді куди небезпечніші, ніж вороги. Чи знаєте ви, що управлінське життя неможливе без хитрощів та прийомів? От, скажімо, ви виплачуєте якісь гроші кільком бідним вагітним жінкам, витрачаєте гроші на роботи, всі формальності щодо яких ще не завершено, або прибиральнику, який через хворобу не працював кілька місяців. Адже, здається, зрозуміло, що в цьому немає нічого поганого. Можливо, ваші співробітники-письмоводителі порадять вам залагодити подібні справи кілька разів. Але настає день, коли все це обертається проти вас і стає зброєю в руках… кого б ви думали? Та ваших же колишніх товаришів. Еге ж, крайнім будете ви, адже всі підписи й накази ваші… Саме так сталося й зі мною. Коли вони побачили, що крісло піді мною захиталося, а я довго не витримаю підлих наскоків суперників, мої друзі мене ж і продали. А першою скрипкою в них був головний письмоводитель, може, ви пам’ятаєте, той, що ще мені присягався?.. Хоча звідки мені знати, раптом він мав рацію… Можливо, треба було зробити саме так, аби добитися довіри, зробити послугу тим, хто прийде після мене… Одне слово, мене, як і того Юсуфа, зрадили брати[33]… Оце мені болить найгірше… Та що вдієш, ми не впоралися і нас обпаскудили. Можна лише побажати їм успіхів…
Ще Юсуф спростував чутки про те, ніби він збирається поїхати до Анкари, а звідти підкинути бомбу своїм суперникам, тобто якось насолити їм.
— Досить, моє управлінське життя закінчено, я й справді не сьогодні-завтра звідси поїду. Але не до Анкари, як усі гадають, а в прямо протилежному напрямі. У свій особняк, до Гьольюзю. Вже не знати й скільки років, як я там усе закинув. Ви ж знаєте, що мій брат працює хірургом у Сівасі… Від нього мало користі… Всі клопоти лежать на нашій старенькій матінці… Вона, щоправда, краще за мене знається на землеробстві… Та все-таки вона жінка…
Це було кумедно: Юсуф таки справді вважав, ніби вершив важливі управлінські справи, доки обіймав посаду голови містечка. А весь галас довкола цієї посади сприймав як справи політичного характеру, здається, при цьому уявляючи себе на місці усуненого від справ глави кабінету міністрів. Зулейсі здалася просто дитячою й безглуздою та зарозумілість, з якою він промовив слова: «Досить, моє управлінське життя закінчено».
Але чомусь молодій дівчині значно більше сподобався Юсуф, яким він був зараз, — у брюках для гольфу і з хлистом у руці, — ніж той, що все ревізував бакалійні крамнички та перевіряв роботи з облаштування доріг або лаяв робітників чи торговців.
В Юсуфа була звичка ще від армійських часів — щоразу, коли він де-небудь зустрічав свого колишнього командира, він виструнчувався перед ним, пристукував закаблуками, козиряв і стояв так доти, поки Алі Осман-бей, сміючись, не подавав йому руку. Цього вечора Юсуф, так само по-військовому попрощавшись, сказав:
— Полковнику, ми одна сім’я. З наступного тижня чекатимемо вас у своєму маєтку. Ви знаєте, як шанують вас мої сестри і мати. І Зулейха-ханим тут скучає, а в нас, сподіваюсь, розвіє нудьгу… Хай що кажуть, а степ це зовсім інше… Ви ж неодмінно приїдете, так?
* * *
Наступної середи Зулейха разом з батьком і матір’ю вирушила до Гьольюзю.
Після того як автомобіль цілу годину їхав розбитими дорогами, через висохлі річечки, спусками й підйомами, які в зимовий час подолати було взагалі неможливо, вони нарешті зупинилися на пагорбі.
Цей пагорб, котрий на перший погляд здавався розвалинами старого кріпосного муру, складався з двох величезних скель. Тут і чекав своїх гостей Юсуф. Він звернувся до Зулейхи:
— Тут проходить один з кордонів наших володінь. Укріплення, створене самим Аллахом… Вхід теж тут…
Зулейха поглянула вперед і побачила між двома скелями вузький прохід. Перед однією із скель самотньо бовваніло всохле дерево, схоже на згорбленого каліку.
Алі Осман-бей сказав дочці, вказуючи на нього:
— Поглянь, Зулейхо, це вартівник фортеці. Хтозна відколи стоїть він тут, зігнувшись…
Сказавши це, він легко зітхнув, та все ж при цьому посміхнуся, дивлячись на Зулейху своїми пожовклими очима.
Молодій дівчині здалося, ніби батько вкладає в свої слова якийсь особливий, одному лише йому зрозумілий зміст. Тієї миті вона відчула, як незрозуміла печаль огортає її душу.
Коли Зулейха пройшла крізь ворота, вона ніби опинилася в зовсім іншому світі. Навіть світло і повітря тут, здавалося, були особливими.
Біля підніжжя схилу, густо вкритого деревами, починалося озеро, яке простиралося аж до гір, що закривали обрій.
Молода дівчина здивовано мовила:
— Дивно, я й не знала, що тут є озеро.
Юсуф ніби чекав на це запитання:
— А хіба може бути тут щось інше? Ми чи не в Гьольюзю прямуємо?
— Так, звичайно, але…
Зулейха намагалася пригадати цю частину карти. Їй здалося дивним, що про це озеро навіть не згадувалося в підручниках географії.
Враз вона побачила, що Юсуф подає батькові якісь знаки. Вона заговорила про інше, зробивши вигляд, наче нічого не помітила.
Мати разом зі слугою поїхали машиною далі. Там часом на решту чекав піший похід до особняка.
Давно настав вечір, похолодало. Юсуф розповідав Алі Осман-беєві про нові роботи, які він розпочав у маєтку. Зулейха слухала їх краєм вуха, а сама все сушила собі голову тим загадковим, нікому не відомим озером.
— Мені цікаво, — сказала вона раптом, — а на озері є острови?
Юсуф поглянув на Алі Осман-бея і розсміявся:
— Звичайно! І не один острів, а багато… Ми сплаваємо туди на човні, порибалимо…
І знову вони якось незрозуміло переглянулися.
Зулейха нарешті не витримала.
— Та годі вам, — сказала вона. — Ви поводитеся так, ніби граєтеся з наївним дитям. Скажіть уже, що все це означає!
Юсуф вдарився в поли руками, ніби злякавшись, що вона може образитися:
— Та Аллах з вами, ми й гадки не мали! Просто у нас є для вас невеличка mystification.[34]
Зулейсі здалося дивним почути французьке слово з вуст Юсуфа, вона пильно поглянула йому в обличчя:
— Ну, хіба що те, що ми не так просто спускаємося тут саме в
