Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Вони обидва боялися зіпсувати цю ідилію, яка почалася з незрозумілих причин, як подеколи спалахує кохання, а тому уникали серйозних розмов і просторікали про дрібниці, їх більше цікавили не слова, а погляди, інтонації та те, як рухаються їхні уста.
Ідучи вперед, вони не стежили й за тим, куди йдуть, а тому поворітьма заблукали і затрималися допізна. Коли вони повернулися, господарі будинку вже сиділи за великим столом у саду поряд з басейном. Не розуміючи, що сталося, вони з нетерпінням чекали на них. Батько й дочка зніяковіли, мов двоє заскочених коханців, що поверталися з побачення. Матері, яка спитала, де це вони були так довго, Зулейха, сміючись, відповіла:
— Не скажемо. Це наша з татом таємниця.
Зулейха знову взяла полковника під руку і всадовила за стіл коло себе.
* * *
Зулейха звикла поводитися з усіма холодно й відчужено, тож досі не зовсім розуміла, чому раптом душа її зараз так прагне ближче пізнати батька і їй напрочуд легко це вдається. Може, це всього лиш реакція на зміну обстанови та поліпшення самопочуття? Такий собі скороминущий оптимізм, що виявляється в пожвавленні та схильності симпатизувати. Та, зрештою, це було не так важливо. Головне, що ідилія тривала, і батько з донькою придумували різні маневри, щоб залишатися наодинці. Коли вони були разом, їм подобалося оточувати це нове для них почуття прихильності тими емоціями, які зазвичай відчувають заручені.
Розділ восьмий
У недовгім часі потому Зулейха дізналася, що примарне море, яке огортало долину вечорами, не було лише плодом уяви. Ближче до центру долини лежало невелике озерце, по краях поросле сухим очеретом. До полудня воно нагадувало блискуче ручне люстерко, а в другій половині дня, наче по щучому велінню, починало збільшуватися і розповзалося аж до перелісь. Поступово зникали і хатинки з черепичними дахами, і вкриті деревами пагорби, а на час заходу сонця вода починала видиратися на схили гір, які заступали собою весь виднокрай.
Зулейха ніколи не забуде вечора, коли вони разом з батьком підіймалися на високий пагорб, щоб поглянути на це море.
Якось увечері вона несподівано спитала:
— Тату, а ви любите літературу?
Полковник розсміявся:
— Свого часу дуже багато читав Намика Кемаля[35]… Досі пам’ятаю деякі вірші Екрем-бея[36] і Тевфіка Фікрета[37]… Але ти, напевно, маєш на увазі сучасну літературу, нові романи… Ні, дитя моє, я не читав… Окрім «Джезмі»[38] нічого не знаю…
Зулейха не мала на меті розмови про нові романи чи дискусії з батьком про літературу взагалі і квапливо мовила:
— Якщо я вам зараз наведу дещо пишномовне порівняння, вам сподобається?
— Ну, давай, кажи.
— Ви знаєте, на що схоже це море, що вечорами заповнює долину?
— І на що?
— На любов, що без очевидної причини за кілька годин сповнює серця батька і дочки…
Їм було добре разом, вони відчували потребу в спілкуванні, але соромилися зізнатися в цьому, ніби в чомусь стидкому, тож постійно розмовляли про щось стороннє, завжди у спілкуванні залишаючись скритними і гордовитими.
Обоє вони від природи не були аж такими романтиками, а тому старому військовому нелегко було зрозуміти, як це його Зулейха раптом зважилася на таку відвертість. Нехай і дещо по-дитячому, з такою іронічною поетичністю в найскладнішому для них обох питанні: стосунків батька і доньки. Алі Осман-бею здалося, що в словах доньки більше натяку на його колишню байдужість до неї, ніж на нинішню любов.
— Красиве порівняння, доню, але неправильне… Невже ми не любили одне одного? Точніше, невже я не любив тебе?
Зулейха відповіла трохи сумно і водночас насмішкувато:
— Ні, тату. Понад усякий сумнів… Звісно, паростки любові були в нас, як і в будь-яких батька й доньки. Так само, як і в цього моря, що розкинулося перед нашими очима, є маленький початок. Ген там, у долині… Але коли воно збільшується, чи впізнаєте ви в ньому те колишнє невеличке озерце? І я вважаю, що краса алегорії, про яку я вам сказала, саме в цьому…
Полковник, затамувавши віддих, дивився на свою доньку. Перед ним зараз була зовсім інша Зулейха, якої він, виявляється, ніколи не знав. Він раптом усвідомив, що ці слова доньки, її несподівана відвертість перейняла його почуттям такої неймовірно глибокої довіри, яку не годен породити між двома людьми навіть найпалкіший цілунок.
Йому так само схотілося розкрити душу своїй любій, маленькій Зулейсі. Але насмілився батько на ромову з нею вже як вони вертали додому, коли дерева обабіч шляху вкрили дорогу густою темною тінню…
— Зулейхо, маю тобі дещо сказати… Питання дуже делікатне… та мені б хотілося, щоб ми обов’язково зрозуміли одне одного… точніше, ти повинна знати, що я думаю… Я, щоправда, не вмію говорити красиво… Прошу, не ображайся, коли ненароком бовкну щось таке, що тебе образить…
Зулейха посміхалася, слухаючи цю викрутисту й плутану передмову від людини, звиклої говорити коротко й ясно. Торкнувшись його руки, вона ніби заспокоювала його, заохочувала до щирої розмови:
— Тату, ви можете зі мною говорити геть про все.
Полковник вів далі:
— Тут, в Анатолії, ти нещаслива, нудьгуєш… Довелося зробити вигляд, ніби за всім клопотом я цього не помічаю… Але я певен… що так було треба… У мене були на те підстави, точніше думки, про які я тобі не розповідав. З відомих тобі причин я не міг морочитися чи панькатися з тобою в дитинстві. Так, ти вчилася в гарних школах, дізналася багато цікавого й потрібного. Але не про це зараз мова… Твої думки і спосіб життя сформувалися серед людей, які мені неприємні… Відомо, хто ці люди… Мені здається, вони, як то кажуть, нагодували тебе не нашим хлібом, тобто під їх впливом виникли твої погляди на життя… Неправильні… Даруй, доню, що говорю безладно, плутано… Але прошу тебе — все ж постарайся мене зрозуміти… Наша країна зараз переживає найбільший переворот з усіх, які тільки бували до цього… Ці зміни не оминуть таких великих міст, як Стамбул… Ти зараз у найніжнішому віці, формуєшся як особистість. І мені здалося небезпечним саме в такий час залишати тебе серед тих людей і в тому середовищі… Я подумав, що тобі корисно буде кілька років пожити зі мною в Анатолії… Ти скажеш, запізно? Не хвилюйся… Я й про це подбав… Шкода,
