Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Розділ сьомий
Зулейха щасливо пробула в особняку тиждень. Їй відвели найгарнішу кімнату. Ночами дув вітер, що, здавалося, ніколи не вщухав, і дівчина кілька разів пробуджувалася, почувши його завивання серед дерев і постукування дерев’яних віконниць.
Дітям, які прокидалися з уранішніми півнями, було заборонено галасувати в саду і навіть заходити на той бік будинку, де оселилася гостя.
І хоча промені вранішнього сонця не проникали сюди, Зулейха рано-вранці спускалася в сад і, зібравши докупи дітей, влаштовувала ігри або ж ішла до курника чи хліва.
Зулейсі не вдалося знайти спільну мову з матір’ю та сестрами Юсуфа. Здавалося, вони самі не насмілювалися заприязнитися з цією добре освіченою дівчиною зі Стамбула, такою не схожою на них своїм вишуканим убранням і манерою по-чоловічому сміливо розмовляти.
Молодша сестра — та взагалі постійно боялася впороти якусь дурницю. І хоча вони з Зулейхою були майже ровесницями, на очах у городянки та лякалася, мов школярка, а в розмові з нею все затиналася, не знала на яку ступити й заливалася рум’янцем, ніби соромлячись своїх слів.
До приїзду в маєток Зулейсі від самої думки, що їй доведеться терпіти постійну присутність Юсуфа весь час, доки вони гостюватимуть у нього, ставало нудно. Але вранці він майже не показувався, а іноді не з’являвся й на обід.
Зате тепер Зулейха жила в цілковитій злагоді з батьком. Здавалося, ніби вони на те й приїхали сюди, аби вперше в житті побути на самоті, щоб краще пізнати одне одного.
Одного дня, прогулюючись з батьком у саду, Зулейха сказала йому:
— Тату, може, ви візьмете мене з собою на прогулянку… Сходимо з вами ген до тієї гори навпроти… Тільки якщо це вас не надто втомить… Згодитись чи ні — слово за вами…
У відповідь на її слова полковник приязно поглянув на доньку. Він стрепенувся, зрадів усім серцем, мов дитина.
— Як добре ти придумала, Зулейхо. На вулиці якраз прохолодно. Ходімо зараз же.
За турботами останніх двадцяти років полковник жодного разу не приділив достатнього часу своїй дитині. Він знав, що в Стамбулі всі родичі вважають його поганим батьком і поганим головою родини, і що Зулейсі теж про це відомо.
А відтак, гаразд подумавши, він мусив був визнати, що вони таки мали рацію. Неважливо, з якої причини, та бували часи, коли він геть забував, що десь далеко в Стамбулі підростає його дитина. Після цього забуття, що іноді тривало тижнями, неждано уві сні з’являлася йому дочка. Тоді, раптово пробуджений від сну дитячим плачем, він думав про неї кілька хвилин.
Отож голова Алі Османа завжди була обтяжена іншими клопотами, серед яких бракувало місця для власної дитини, а ще він гадав, ніби попереду досить часу, аби надолужити згаяне. І тому розгубився, побачивши одного чудового дня перед собою дорослу дівчину, самостійну людину зі своїми думками, бажаннями і примхами, які увібрала вона в себе з того середовища, в якому зростала.
Тепер як справжній авторитетний батько він велів доньці приїхати і нічого не таїв перед нею. Після їхньої першої розмови він ще кілька разів спробував був поговорити з дівчиною. Та йому здавалося, що Зулейха все, щоб він не сказав, сприйме з підозрінням і презирством, тож щоразу десь зникала полковникова відвага, і йому не було іншої ради, як прибрати холодного і байдужого вигляду.
Спершу Алі Осману здалося просто неймовірним, що Зулейха запропонувала йому разом прогулятися. Досі, спілкуючись з батьком, вона завжди знаходила посередника, навіть у дрібницях, коли хотіла попросити купити їй панчохи чи хустку.
Зараз Зулейха, що не завжди розуміла його, зауважила батьків радісний стан. Вона кивнула на матір, яка разом з дітьми гуляла в іншій частині саду:
— Тату, якщо хочете, нишком утечемо… А то вони ще за нами ув’яжуться…
Зулейха будь-що намагалася виявити симпатію, яку відчувала цієї миті до свого батька. А ще вони обоє дуже добре знали свою інертну флегматичну матусю: хоч убий вона не погодиться йти так далеко, навіть якби вони її про це благали.
Батько з донькою вийшли з саду і повільно рушили до пагорба уздовж засохлого селевого потоку, що тягнувся краєм засіяного поля.
Навіть зараз, через стільки років, Зулейха все ще зберігала в серці неповторну красу тих годин і ніби й досі бачила: ось у цивільному світлому строї він іде поряд з нею, її батько, звиклий прямо тримати спину, так само підтягнутий і стрункий, як і раніше, коли носив військову форму в місті.
І хоча вони не мали приводу для якихось образ одне на одного, адже їх ніколи не пов’язували дружні стосунки чи взаємна любов, тож і винуватити одне одного в тому, що ці почуття раптом зазнали краху, було зайве, та чомусь вони почувалися зараз так само ніяково, як ті двоє закоханих, що, бува, помиряться після сварки. Тому й розмовляли так, ніби боялися виявити свою симпатію.
Та все ж Зулейха виявилася сміливішою.
Їй раптом страшенно захотілося прикрасити батьків комір квіткою, яку вона зірвала з куща край дороги. На цивільному жакеті петлиця на комірі виявилася зашитою, та кмітлива Зулейха легко розпорола нитку кінчиком англійської шпильки.
Полковник стояв струнко і з висоти свого зросту весь час, доки Зулейха старалася, дивився на її чоло, ніс, губи, що здавалися плямистими від мінливого світла й тіні.
Коли Зулейха підвела голову, сказавши «готово», вона потай зловила на собі цей погляд і розсміялася. Полковник відвів очі з хвилюванням мужчини, що зблизька розглядав обличчя жінки, коли та відвернулася в інший бік, і раптом був заскочений зненацька. Вони усміхнулися одне одному і пішли далі.
Зулейсі ніби розв’язали очі: вона з подивом відчула, що батькові з донькою, ніби двом палко закоханим, може подобатися зовнішність одне одного. І вони так само можуть хвилюватися, роздивляючись риси обличчя і рідну постать.
Їй було приємно час від часу випадково торкатися батька. Спершу Зулейха йшла за батьком, як той хвіст
