Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

ЧАСТИНА ПЕРША

Б., вересень, 19…

Я вчилася в четвертому класі. Мені ще не було й дванадцяти років. Одного дня sœur[1] Алексі, вчителька французької мови, загадала нам таке завдання: «А спробуйте описати найперші враження вашого життя. Побачимо, що вийде. Для розвитку вашої уяви це буде добра вправа».

Ніколи не забуду, як виховательки, котрим я обридла своїми пустощами та балаканиною, відокремили мене від дітей і посадили за парту, яка стояла в кутку.

Якщо послухати директрису, то мене прирекли на довічне заслання, аж поки я не заводитимуся з подругами та не буду чемною з виховательками.

З одного боку біля мене стояв здоровенний стовп — мій гінкий статечний сусід. Цей стовп все спокушав мене, і я своїм ножиком без упину оздоблювала його різьбою. Та стовп гордо зносив ту наругу.

З другого боку — вузьке вікно, завжди зачинене віконницями, наче задля того, щоб утримувати тут похмуру пітьму й прохолоду. Все це, здавалося, було необхідне для монастирського виховання. Я зробила важливе відкриття. Злягаючи грудьми на парту, треба було підняти підборіддя вгору, тоді в щілинці поміж віконницями виднілися клаптик неба, та в плетиві листя високої акації одне-однісіньке віконце, та грати чиїхось ганків. Як направду, то картина неприваблива. Вікно ніколи не відчинялося, а на ганках щодня висів дитячий матрацик та ще ковдрочка. Але я й цим тішилася.

На уроках я клала підборіддя на сплетені під ним пальці, і вчителькам моє лице здавалося дуже натхненним, а коли я зводила очі до неба, того справжнього неба, яке зазирало в щілинку між віконницями, вони раділи, гадаючи, що я почала навертатися на розум. Мені ж здавалося, що я, милуючись життям, яке вони намагалися приховати від мене, ошукала їх — і відчувала з того приємну насолоду помсти.

Сестра Алексі пояснила нам, що маємо робити, і залишила нас самих. Окраса нашого класу, серйозні учениці, що сиділи за першими партами, одразу ж кинулися до роботи. Я не сиділа поруч з ними, але добре знала, що вони пишуть, неначе зазирала через плече в їхні зошити. Це була поетична брехня приблизно такого змісту: «Найперше, що я пам’ятаю, — це чарівна золотоволоса голівонька коханої матусі, схилена над моїм маленьким ліжечком, та ще блакитні, мов небо, очі її, повні усміху й любові…»

Хоча у тих матусь могли бути й інші кольори, не тільки золотаві та блакитні, ми, учениці сестер, мусили описувати їх, бідних, тільки так, бо цього вимагала наша метода.

Що ж до мене, то я була зовсім інакшою дитиною. Моя мати померла так рано, що я її майже не пам’ятаю. Одне знаю напевне, що в неї не було ані золотавого волосся, ані блакитних очей. І ніяка сила не змогла б примусити мене не тільки полюбити, а навіть мріяти про якесь чуже, не справжнє, материне обличчя.

Мене полонили роздуми. Що ж його написати? Годинник із зозулькою під образом діви Марії цокав та й цокав, мені ж ніяк не вдавалося зрушити з місця. Я розв’язала стрічку на голові, почала куйовдити коси, напускаючи їх аж на очі, а ручку застромила в рот й заходилася гризти зубами.

Чухати ніс, коли пишеш, або посмикувати себе за підборіддя — то все дивні звички поетів та філософів. Але саме так і в мене: гризти ручку та кошлати коси — найперша ознака того, що я глибоко задумалася.

Але задума моя, на щастя, буває рідко, інакше життя скидалося б на заплутаний клубок вовни, розснувати який так само важко, як і сюжети відомих казок про Чаршамба-кариси та Ожак-анаси.

З того часу минуло чимало літ. Я сиджу в готелі чужого міста й починаю писати спогади тільки на те, щоб якось прогнати самоту цієї довгої, здається, вічної ночі, та все смикаю, як і раніше, себе за коси й опускаю їх на очі.

Мені здається, що ця звичка пов’язана з моїм дитинством. Я була аж надто безтурботна і легковажно віддавалася життю. А коли зустрічала жорстокість, то намагалася відгородити, запнути довколишній світ моїми косами, щоб лишитися наодинці з думками.

А от звідки у мене звичка гризти ручку, начеб-то був шашлик, цього я й сама не знаю. Одне знаю, що з моїх губ ніколи не сходили фіолетові плями. А то якось, я вже була чимала, прийшли провідати мене в пансіон, і як побачили під самісіньким моїм носом намальовані вуса, та сказали мені про це, я ладна була під землю провалитися.

То про що мої спогади? Ах, так… Про те, як sœur Алексі загадала нам описати наші перші враження. Дарма що я тоді стільки думала, все одно спромоглася написати тільки таке:

«Мені здається, що я народилася в озері, як риба. Сказати, що я зовсім не пам’ятаю матері, було б неправильно. Батька я теж пам’ятаю, й няньку, і батькового ординарця Хюсейна… І ще малого чорного песика, який гнався за мною на вулиці. Пам’ятаю, як із кошика крала нишком виноград, і бджола загнала мені в палець жало… У мене боліли очі, й мені закапували їх червоними ліками, як з нашим любим Хюсейном переїхали до Стамбула…

З пам’яті не йде ще багато такого, але це вже не найперші спогади.

Перш за все було любе мені озеро, де я, зовсім голенька, плескалася поміж здоровенних листків. Озеро не мало кінця-краю. На воді плавало велике-велике листя, а з усіх боків стояли дерева. Ви скажете, як може озеречко з таким великим листям та деревами при березі скидатися на море? Але ж то правда… Я й сама дивуюся… Та що тут вдієш!..»

Коли мій твір потім читали, увесь клас повертався до мене й реготався так, що бідна sœur Алексі наледве вгамувала моїх подруг.

Дивно, але якби sœur Алексі, обличчя якої, мов той пагін, визирало з чорного, охопленого білим-білим col rabattu[2] вбрання, котре закінчувалося на лобі відлогою, що скидалася на яшмак[3], запитала своїми червоними, мов гранатова квітка, губами мене те саме, я б відповіла знову: «Так, я народилася, як рибинка в озері».

Вже пізніше я дізналася, що моє озеро лежить в межах Мосула, поблизу одного сільця, назву якого ніяк не можу втримати в голові. Це моє величезне, безмежне море є не що інше, як невеличка калюжа,