Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Коли мені було якихось два з половиною роки, батько служив у Мосулі. Стояла така страшна спека, що в місті не можна було залишатися, отож батько змушений був вивезти мене з матір’ю в село. Сам він щоранку їздив на коні до Мосула й до нас повертався вже поночі.
Мати була дуже хвора й не мала сили ходити за мною. Не було мені ніякої ради, і я тинялася місяцями по закутках у челяді. Нарешті в одному селі знайшли якусь самотню арабку. Звали її Фатма, у неї якраз померла дитина, ця жінка віддала мені всю любов свого материнського серця.
Росла я — мов дитя пустелі… Фатма прив’язувала мене, наче клунок, собі за спиною і так носила під пекучим сонячним промінням, навіть лазила по дерева щоб нарвати хурми. Якраз тоді ми й перебралися в село, про яке я вже казала. Фатма вранці брала їжі й несла мене до гаю, а там пускала мене голу у воду. Цілий день бродили ми та бовталися у воді, співаючи пісень та під’їдаючи собі… Коли ж нам хотілося спати, ми нагортали край води піску й лягали, обнявшись, на цих подушках.
Я так звикла до води, що коли ми знову повернулися в Мосул, мені було так, як тій рибі без озера. Я без угаву вередувала, падала, й при нагоді скидала з себе увесь одяг, і голяком тікала на вулицю.
Фатмині руки й лице, навіть ніс були прикрашені татуюванням. Я до цього теж так звикла, що обличчя без татуювання мені видавалося майже бридким.
Розлука з Фатмою стала моїм першим великим горем. Тоді ми мешкали вже в Кербела, куди приїхали після мандрів по рідних місцях. Мені сповнилося чотири роки, а це вже така пора, коли себе добре пам’ятаєш.
Фатмі поталанило. Як зараз бачу її весілля. Сама вона на покутті. Жінки, які здавалися мені найвродливішими на світі, бо теж були татуйовані, передають мене з рук у руки й нарешті садовлять поруч няньки. Перед нами круглі таці, і ми наввипередки хапаємо руками їжу. Нарешті цілоденна втома зморює мене, і я, отетерівши від гупання барабанчиків та бубонів, схожих на глечики, засинаю в молодої на колінах, хоча ще й не пізно.
Я не знаю, чи була ще жива наша мати Фатма [4], коли син її Хюсейн загинув у бою в Кербела. Та коли вона й дожила до того чорного дня, її голосіння не було таке, як моє, що почалося одразу після того, як я прокинулася й побачила, що лежу на руках у чужої жінки. Одне слово, я гадаю, що Кербела з того часу, як він став Кербела, ще не бачив такого голосного вияву горя. А коли я від крику геть охрипла, то оголосила, мов доросла, голодування.
Минуло багато часу, поки забулася ця гірка розлука, а сталося це через одного батькового солдата — Хюсейна. Якось під час муштри цей кіннотник упав з коня і став калікою. Батько й забрав його тоді за ординарця. Хюсейн був дуже дивний і швидко полюбив мене.
Я ж віддячувала йому чомусь якимись мінливими забаганками. Ми не спали з ним разом, як з Фатмою. Лише вранці, ледь півні проспівають, я схоплювалася й бігла щодуху в його комірчину. Плигала, мов на коня, Хюсейнові на груди й пальцями розтуляла йому повіки.
Фатма водила мене в сад, у поле, а Хюсейн призвичаїв до казарми та солдатського життя. Цей здоровенний вусатий чоловік був мастак на вигадки. Він міг затіяти такі ігрища, які б я ніде не побачила. А тим вони були привабливі, що здебільшого скидалися на небезпечні пригоди й дуже хвилювали мене, наприклад, Хюсейн підкидав мене, мов м’ячика, вгору, а потім я летіла вниз, а він ловив мене вже при землі. Або ще садовив мене собі на голову, тримаючи за ноги, плигав, а тоді починав крутити. Вся закошлана, з заплющеними очима, я задихалася від крику й неймовірної насолоди. Такої втіхи я не мала ніколи в житті.
Звичайно, доходило й до нещасних випадків, тільки ми вклали угоду, що коли мені в час забавок і перепаде, то я не плакатиму й не скаржитимуся, я навчилася, мов доросла, зберігати таємниці. Правда, це йшло біль-ще не від моєї чесності, а від того, що я боялася, аби Хюсейн не перестав зі мною бавитися. В дитинстві мене називали забіякою. І, мабуть, недаремно. З ким би я не гралася, завжди доводила до сліз. Мабуть, на мою вдачу вплинули шалені ігри Хюсейна. Та від нього лишилося мені в спадок уміння зустрічати біду навіть у найтяжчі хвилини з усмішкою.
Іноді Хюсейн загадував солдатам-анатолійцям грати на сазі [5], мене ж умощував собі на голову, ніби глек, і якось дивно танцював.
Один час ми почали нишком брати зі стайні батькового коня. Хюсейн садовив мене поперед себе на сідло, і ми годинами їздили по степу. Та недовго тривало наше дозвілля. Боюся взяти гріх на душу, але, здається, нас зрадила кухарка. Батько дав бідному Хюсейнові двічі ляща, і той вже більше ніколи не наважувався підійти до коня.
Кажуть, де любляться, там і чубляться. Ми з Хюсейном сварилися щонайменше чотири-п’ять разів на день. У мене була дивна звичка приндитися: я сідала в куточку й поверталася личком до стіни. Хюсейн давав мені посидіти хвилин п’ять, та, змилостивившись, хапав мене за руку, й підкидав угору, а я починала галасувати. Я ще трохи вередувала в нього на руках, а тоді погоджувалася поцілувати в щоку, і ми мирилися.
Наша дружба тривала два роки. Але ті роки аж ніяк не схожі на теперішні. Ті були довгі, ой які довгі…
Мабуть, не гоже говорити весь час про Фатму та Хюсейна, згадуючи своє дитинство? Мого батька звали Нізаметтін, він був майор, служив у кінноті. Невдовзі після того, як він одружився з матір’ю, його перевели в Діярбакир, а тоді пішло та й пішло, до Стамбула ми вже не повернулися. Після Діярбакира — Мосул, після Мосула — Ханикін, тоді — Багдад, Кербела… В жодному місті ми не жили більше одного року.
Всі кажуть, що я схожа на матір. У мене є фотокартка, на ній — батько з матір’ю після одруження. Я й справді викапана мати. Тільки здоров’ям я од неї дужча. Мати була дуже слаба й тяжко зносила безкінечні мандри, суворий гірський клімат і спеку пустель. А
