Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Я все ще сміялася, бо не знала, що ж мені ще робити. А Кямран, мов лисиця з відомої байки про лисицю й ворону, почав ходити довкола дерева.
Та ось він переборов свій сором і знічення й сказав:
— Феріде, сестричко, чи не злізеш трохи нижче?
Я перестала сміятися й серйозним голосом спитала:
— А це чому?
— Так… Хочу з тобою поговорити.
— Мені немає про що з вами розмовляти… Дайте мені спокій…
— Феріде, не жартуй!..
— А хіба я жартую? Чого б це!..
— Але це вже занадто. Коли ти не хочеш злазити, то я можу сам полізти до тебе.
Від цих слів можна вмерти! Коли моєму кузенові на дорозі траплялася калюжка, то він, перш ніж перескочити її, тричі позирав то на свої черевики, то на воду, а вже як доводилося сісти на стілець, то він брався за холоші і підтягував їх. То як же не померти зі сміху, коли мій тендітний, мій ніжний кузен хоче лізти на дерево.
Тільки тієї ночі Кямран і справді наче зшаленів. Ухопившись руками за найближчу гілку, він видерся на дерево й готувався лізти ще вище…
Я мало не збожеволіла від думки, що ми отак вночі зустрінемося віч-на-віч отут на дереві. Це було б найбільшим лихом. Побачивши його зелені гадючі очі, я плигнула б на нього, і ми перетворилися б на двох хижих птахів, що клювали б одне одного, б’ючи крильми між гіллям дерев. Я б тоді вийняла йому очі, а самого кинула б на землю. О ні, я кинулася б сама. Та одразу ж мені подумалось, що не треба чинити цього божевілля, і я гукнула йому:
— Стривайте!
Але він не зважав, навіть не відповів мені. Ставши на гілку, він почав роздивлятися, куди б його ще попнутися.
— Стривайте, бо буде гірше, — сказала я. — Адже знаєте, що я Чаликушу… Дерева ростуть для мене, і я не зношу, коли хтось ступає на них.
— Що за дивна розмова, Феріде?..
Розмова й справді була дивна. І я мимоволі почала жартувати. Приготувавшись лізти ще вище, коли Кямран не зупиниться, я сказала:
— Вам відомо, як я вас поважаю. Отож мене дуже непокоїть, що буду змушена зсаджувати вас додолу. Це буде дуже сумно, якщо ви почнете галасувати «аман» [13]9 адже нещодавно ви читали любовні вірші.
Слово «аман» я крикнула його голосом і від цього ще дужче розреготалася.
— Ну то зараз ми побалакаємо віч-на-віч, — вигукнув Кямран і подерся вгору, незважаючи на мої погрози. Страх зробив його сміливим і метким. Могло здатися, що ми грали в горидуба. Він гнався, а я все втікала. Та гілля чимдалі ставало тоншим. Я подумала, що можна втекти, плигнувши на паркан. Але могла й не втекти ж, бо якби покалічилася, то заволав би не кузен, а вже я.
Тільки ж і зустрітися з Кямраном в цю ніч мені теж нізащо не хотілося. Довелося змінити тактику.
— А чи не можна дізнатися, — запитала я, — чому це вам так заманулося побалакати зі мною?
На ці слова Кямран зупинився й статечно відповів:
— Феріде, ми жартуємо, а справа серйозна… Я боюся, що…
— Що? Чого ви боїтеся, га?
— Що ти пащекуватимеш…
— А хіба я не роблю цього щодня?
— Але після цієї ночі твоя робота матиме вже інший вигляд.
— А хіба цю ніч сталося щось надзвичайне?..
Кямран стомився й був занепокоєний. Зараз він вже
не думав про напрасовані штани, а взяв та й сів на гілку. Здавалося, кузен заплаче, а він ще й жартував.
Мені не стало його жаль, тільки не було сили з ним розмовляти, і, щоб хоч на мить лишитися самій, я сказала:
— Не турбуйся… повір мені, що боятися не треба… Хутко йди до гостей… Незручно.
— Чи твоє слово вірне, Феріде?.. 1 клятва?
— І слово, і клятва… І що ти хочеш…
— Тобі можна повірити?
— Я думаю, що треба повірити… Я вже не та, що раніше…
— Феріде…
— Та й я не знаю, про що ти говориш і чого ти боїшся… Я сиділа собі сама на своєму дереві.
— Хтозна, але я чомусь не вірю…
— Кажу ж вам, що я вже не дівчинка, а доросла дівчина, то, мабуть, в цьому щось є… Ідіть, кузене, і не потерпайте… Бо є речі, які бачить дитина, та не помітить дівчина, що вже почала дорослішати… Ідіть і заспокойтеся…
Кямранів страх наче перейшов поволі на подив. Він ніби конче хотів мене побачити й все пнувся головою догори.
— Ти розмовляєш якось інакше, Феріде.
Здавалося, цим словам не буде краю. Я прикинулася,
начебто гніваюся, і крикнула:
— Але ж годі… Будете базікати, візьму свої слова назад… Отже, думайте…
Моя погроза знову налякала його. Задуманий Кямран почав злазити з дерева і, засоромившись іти в той бік, куди втекла Неріман, пішов низом.
Після тієї ночі щаслива вдова більше до нас не приходила. А Кямран ще довго боявся мене й щоразу привозив мені із Стамбула різні подарунки: барвисту японську парасольку, шовкові панчохи, хустинки, або люстерко у формі серця, чи розкішну сумочку… І нащо дарувалося все це дівчиську, яке не знайшло б тим дарункам і вжитку? Такі речі могли знадобитися вже дорослій дівчині. Отже, кузен хотів забити Чаликушу баки, заткнути рота?
Хоча я була в такому віці, коли стає приємно, що тебе пам’ятають. І ті цяцянки мені теж подобалися, тільки чомусь не хотілось, щоб Кямран чи хтось інший знали, що ці дарунки мені не байдужі. Отже, коли розмальована бамбуковими хижами та вузькоокими японками парасолька падала мені з рук хоч би й у куряву, я не хапалася за нею, аж поки котрась із тіток не починала дорікати:
— Оце така твоя, Феріде, дяка за подарунки?
А одного разу тітоньки вчинили справжній лемент. Бо я зробила жест, наче хотіла покласти в ту розкішну сумочку цілу жменю ягід. А сумочка була з м’якенької блискучої шкіри. Коли я гладила її рукою, мене охоплювало якесь неймовірне почуття.
Ет, якби я була мудріша, то, мабуть, ще довго б користалася Кямрановим страхом і він був би змушений не раз приносити мені то се, то те,
І хоч я любила оті речі, ще дужче хотілося мені їх
ухопити й побити, порвати, кинути під ноги й стерти на порох і заридати.
Так, він мені був ненависний, огидний, і моє почуття до кузена не змінилося.
Раніше думка про те, що треба їхати в пансіон, завдавала мені
