Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Решат Нурі Гюнтекін (1889–1956) — відомий турецький письменник і драматург. Закінчив літературний факультет Стамбульського університету. Викладав французьку мову, був аташе у справах культури в посольстві Туреччини у Парижі, а також депутатом меджлісу (1938–1943). Перекладав твори Ж. Ж. Руссо, М. Сервантеса, Е. Золя, А. Камю. Роман Р. Н. Гюнтекіна «Стара хвороба» побачив світ 1938 року.
«Кохання — це стара хвороба, що залишилася в минулому», — так вважала юна турчанка Зулейха, що навчалася у французькому пансіоні Стамбула. І якщо треба вийти заміж із розрахунку, за бажанням батька, — в цьому немає нічого поганого. А щодо кохання, то у шлюбному контракті такої статті не передбачається. Однак з часом Зулейха зрозуміла, як вона помилялася. Проте було вже занадто пізно…
Решат Нурі Гюнтекін
Стара хвороба
Розділ перший
Двері прочинилися. Доглядальниця подала знак головній медсестрі, яка читала газету коло вікна, щоб та вийшла в коридор.
— Сестро Магдо, прийшов чоловік мадам, вони з лікарем розмовляють.
Літня жінка насилу чула тихий голос доглядальниці, та все ж поклала палець на вуста, наказуючи тій говорити ще тихіше.
— Цсс… Тихіше, — сказала вона і далі говорила вже пошепки: — Коли він прийшов?
— Недавно… Вони підійдуть сюди з лікарем…
— Зараз не можна…
— Мене послав лікар…
— Не можна… Скажи лікарю, що хвора міцно спить… Я пізніше прийду і розповім, що, як і до чого.
Мовивши так, сестра Магда насупила густі брови і зсунула на лоба окуляри, які були їй потрібні лише для читання. Розмовляючи з дівчиною в коридорі, вона стояла перед дверима палати і упівока пильнувала за поведінкою недужої.
Доглядальницю брав сумнів, що потерпіла — молода жінка, яка перебувала в лікарні вже майже два тижні, — могла весь час отак спати, як після маківки. Вона вважала це звичайною симуляцією та й годі. А головний лікар, безпорадний якось пояснити такий тривалий сон, приписав його причину струсові мозку, отриманому під час аварії. Більше до цього питання він не повертався.
У цю мить хвора повернулася на інший бік, схоже, намагаючись робити це якомога природніше, ніби справді уві сні, і лежала тепер обличчям до стіни. Доглядальниця вирішила, що та хоче приховати, як її непокоїть щойно почуте.
Вона не помилилася в своїх здогадах — Зулейха не спала. Молода жінка напружено вслухалася в ледь чутний шепіт у коридорі, щоб не пропустити жодного слова.
Отже, Юсуф прийшов сюди! Ще трохи, й вони зустрінуться, будуть змушені дивитися один одному в очі, розмовляти… Страшно!
Водночас Зулейха відчула, що все це тепер не надто лякає її, як вона того сподівалася. Серце билося рівно — жодного тремтіння чи трепету!
Вона розуміла: навіть якби їй довелося заговорити просто зараз, то й голос би не тремтів.
Їй захотілося вдихнути — глибоко, на повні груди. Зулейха трохи підвелася на подушці, ледь розтулила уста і, намагаючись дихати рівно, як людина уві сні, думала.
Ще кілька годин, і буде вже чотирнадцять днів… Зулейха досі бачила, як вона сидить у відкритому спортивному автомобілі, що мчить дорогою з Алемдага до Чамлиджа. Місяць такий яскравий, що довкола видно, як удень… За кермом — молодий чоловік у білій сорочці з закасаними рукавами. Вони їдуть так швидко, що Зулейха раз по раз б’ється плечем об свого супутника і двома руками ледве втримує шалик, щоб його не зірвав з неї зустрічний вітер. Кілька разів вона вже мало не сказала: «Будь ласка, повільніше… трохи повільніше», але себелюбність переважила здоровий глузд.
Була й інша причина, чому Зулейха мовчала: ця шалена гонка, коли вони мчали, злившись зі звуком, чомусь приємно лоскотала нерви, а крім того, жінку охопило відчуття марності, нікчемності будь-яких зусиль перед лицем чогось глобального, невідворотного.
Проїжджаючи так само швидко через село Дудуллу, вони зіткнулися із зустрічним водовозом. А потім настала темрява, невиразні видіння, непритомність… Зулейхина уява малювала картини: ось у темній брудній кімнаті її оточили дивні люди, ось вона на мить розплющує очі, ось вона на морі сидить у чомусь схожому на моторний човен, п’є воду з рук бородатого чоловіка. Та все це складалося лиш у вервечку видінь, і годі було зрозуміти, наснилося їй це чи сталося насправді.
Опритомніла Зулейха тільки надвечір наступного дня після аварії. З того, що їй говорили потім, виходило, що її з приятелем порятунок — справжнє диво. Зіткнення було таким сильним, що їх відкинуло просто в резервуар для води. Рани на ногах, руках, голові та грудях Зулейхи були справжньою дрібницею порівняно з тією величезною небезпекою, якої їм вдалося уникнути. Садна загоїлися за кілька днів, от тільки рана від гострого каменя на правій литці все ще не затягнулася. Та й вона була легкою і не загрожувала життю.
Проте минало вже чотирнадцять днів, відколи Зулейха перебувала в цій палаті, не знаючи, ані коли вийде звідси, ані куди чи до кого піде.
* * *
Лежачи в ліжку, Зулейха згадувала останні години перед аварією.
Пообідня година… Вона скромно сиділа в колі родичів та друзів у саду ресторанчика в Суадійє, де весь час панувало пожвавлення. Нараз біля воріт зупинився невеликий спортивний автомобіль, з нього вийшов молодий чоловік і, засунувши руки в кишені, подався просто до столика, за яким сиділа Зулейха.
Цей молодий чоловік — спортсмен, який на тій самій автомашині, що стояла зараз близько дверей, минулої осені посів друге місце на аматорських змаганнях у Бююкдере. І от уже чотири місяці, відколи Зулейха була в Стамбулі, він залицявся до неї.
Підійшовши до столу, він витяг руки з кишень, наставив на присутніх невеликого пугача і сказав:
— Руки вгору… Хто сіпнеться, застрелю… — А далі мовив: — Я промишляю розбоєм на машині… І приїхав, щоб відвезти Зулейху в гори… Ну ж бо, ходи попереду мене…
Ці дії молодого чоловіка, який своїм зовнішнім виглядом (біла сорочка, закасані рукави, червона хустина на шиї) надзвичайно скидався на ковбоя з якогось неймовірного фільму, викликали небувалий успіх. Дівчата, жінки, молоді й навіть літні чоловіки, посміхаючись і скрикуючи, піднімали руки вгору. Всім було цікаво стати учасниками цієї невеликої вистави.
Джентльмен-розбійник, тримаючи пістолет в одній руці, а другою злегка обхопивши Зулейху за талію, поцілував кінчики її пальців і долоню й потягнув жінку просто до автомобіля.
Що в цьому поганого? Невже не можна взяти участь у цій надзвичайно мальовничій і дотепній кіносценці? Та й що особливого в бажанні молодої жінки покататися з молодим другом, з яким вона ходила на танці, хлюпалася біля берега на пляжі, обмінювалася жартами, а він учив її плавати, обхопивши руками, ніби статую? І хто, скажіть, у наш час схоче видатися аж таким старомодним, щоб розпускати через це плітки?
Молодий чоловік зачинив Зулейху в машині, потім обійшов її і, вскочивши в авто, сів за кермо. Вони поїхали до Бостанджі.
Згодом він сказав:
— Зулейхо! Вони, мабуть, усе ще сміються, гадаючи, що це якийсь спектакль, але ти знай: я таки справді тебе викрав і одвезу в гори. Зараз ми вирушимо в ліс на гору Алемдаг, аби побачити найяскравіший місяць у році.
Зулейха сердиться і