Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

Комітет бажав, аби всі частини програми пройшли на ура, і не забув про розважальні номери та атракціони, які мали чергуватися з танцями.

Номерами знову відав Фікрі-бей, і щопівгодини він вражав усіх своїми талантами та спритністю. Якось він начепив зроблену з баранячої шкури бороду і прочитав відомий монолог „Мій племінник“. І хоча половина гостей з підстриженими на сучасний манір вусами й бородами пізнала себе в головному кухарі з монологу, всі аж рвали кишки од сміху.

Удруге Фікрі-бей виступив як фокусник. Золотий годинник з його кишені спокійнісінько перекочував до кишені районного бухгалтера.

Ніхто не сумнівався, що так само успішно він зможе зробити так, щоб з яйця, яке він поклав на дно капелюха, вилупилося маленьке курча. Але, як на сміх, пташина не залишилася під потайними дверцятами, а втекла на далекий кут столу, і тепер ані спритність рук Фікрі-бея, ані його трюкацькі здібності не допомагали йому її зловити. На його щастя, в саду несподівано зламалася гілка дерева, не витримавши здоровенного паруб’ягу, відвернула увагу глядачів і врятувала фокусника від конфузу.

Останнім номером програми стала лотерея, де розігрувалися різні дрібнички.

Так вийшло, що одному голомозому дістався гребінець, адвокатові, що прославився брехливістю, — дерев’яна рушниця, а жінці з опіками на обличчі — ручне люстерко.

Мені ж Фікрі-бей подарував „Лосьйон Фікрі“ власного виробництва.

* * *

Весілля мало тривати до ранку. Але після першої години ночі лампи „люкс“ почали так несамовито тріщати й клацати, що людям здавалося, ніби вони от-от вибухнуть. Це настрахало публіку.

Невтомний Фікрі-бей знову накинув поверх смокінга робочу сорочку і намагався налагодити світильники, але випадково підпалив сам футляр резервуару для гасу, чим дуже злякав тих, що сиділи поруч.

Сад почав завмирати, знатні родини по одній почали підводитися і покидати сад.

Ми теж попросили у міського голови дозволу піти. Дорогою з саду батько з матір’ю надовго зупинялися перед столиками знайомих. Коли ми вже підходили до дверей, я почула, як десь позаду, не стримавшись, вилаявся міський голова: „Хай покарає вас Аллах!“

Кілька чоловіків, які весь вечір сиділи тихо, раптом почали, обнявшись, високо підстрибувати і танцювати. Долинали чиїсь смішки, вигуки. Юсуф-бей мов стіна став переді мною, ніби бажаючи своїм тілом відгородити мене від цього видовища, і сказав:

— Не будемо до них надто суворі, що ж поробиш… Далі цього вони не заходять, — і зітхнув.

Мій батько, ніби бажаючи підбадьорити і заспокоїти його, сказав:

— Врешті-решт, свято минуло дуже вдало, без пригод…

— Так, дякувати Аллаху, ніч пройшла щасливо…

Справді, адже попри неймовірну тисняву нічого серйозного не сталося. Лише один сільський хлопчик упав зі стіни і в нього з носа пішла кров.

Юсуф-бей пройшов з нами половину дороги, і тільки категоричний наказ батька згадати про гостей, які залишилися в саду, змусив його повернути назад.

Наш слуга йшов попереду, освітлюючи всі вибоїни на дорозі карбідною лампою, і відганяв собак, що лежали на узбіччі. Я йшла за ним слідом, ступаючи в ті місця, які він освітлював. У моїй душі здіймалася хвиля незрозумілої гіркоти, майже безнадії.

Колись давно, ще дитиною, в одному американському журналі я побачила малюнок якогось дерева, яке хапало і пожирало пташок, що сідали на його гілля. Так само воно обвивало товстим жилавим листям і необережних людей, котрі наближались до нього, а далі перетравлювало їх, не залишаючи й решток.

Мені здавалося, що тут мене обплутали гілки однієї з тих страшних рослин, від яких немає порятунку, і я була доведена до божевілля».

Розділ шостий

Зулейха лежала, згадуючи цей лист рядок за рядком, і сміялася. Вона не помилялася в тих тоді ще дитячих порівняннях і алегоріях. Всі спроби вирватися були марними. Рослина не перестає полювати і ніби таємничим магнітом притягує її до себе.

Яка чаклунська сила того дня, коли вона думала, що між ними все закінчилося, знову штовхнула її до Юсуфа і потягнула в Анатолію? Адже вони досі не говорили про нещасний випадок і нічого не з’ясували.

Чи, може, вони вирішили продовжувати цю жалюгідну гру в подружжя? Ні. Ось він — перший доказ на користь цього. Адже всі кілька днів, як вони знову разом, Юсуф не виявляв ані найменшої спроби зблизитися.

Коли вони вночі посеред безлюдного моря спускалися в цю піратську, просякнуту трюмом, каюту, вона страшилася не те що його запалу, а й навіть простого дотику до руки чи звичайного поцілунку в чоло. Та Юсуф так спокійно відвернувся від неї й пішов геть, що годі було й думати, ніби у нього в голові хоча б колись з’являлися подібні думки.

Навіщо тоді чоловік везе її в свої рідні місця? А надто дивно, що вона, не з’ясувавши цього, погодилася на цю подорож.

Чутно було, як об борт судна розбиваються хвилі. Їх плескіт вселяв у душу Зулейхи тривогу. Стережися, а раптом Юсуф замислив усе це з єдиною метою — помститися? Наприклад, задушить уночі і викине за борт, як котеня.

У газетах розповіді про чоловіків-ревнивців друкували частенько. І герої цих історій мало чим відрізнялися від Юсуфа. А багато хто фізично були й значно слабшими за нього.

Тут Зулейсі згадалися батькові слова, сказані про Юсуфа: «У той час ми були напів армією, напів партизанським загоном. Ночами нашому загону, що отаборився біля підніжжя Торосів, доводилося ходити на вилазки проти французів, здебільшого дуже небезпечні. Юсуф звичайно був вельми дратівливим і суворим, але, готуючись до цих несподіваних нападів на ворога, здавався напрочуд спокійним і веселим».

А це означало, що й нинішній спокій Юсуфа, і те, що він жодним словом не згадав про те жахливе становище, в якому вони опинилися, можна вважати підготовкою такого ж несподіваного нападу.

Та все ж цей здогад, безсумнівно правильний з позицій розуму і логіки, не викликав у Зулейхи страху за своє життя. Вона могла довіритися Юсуфу з тим же спокоєм, з яким котеня вірить людині, помислів якої не знає.

Якщо чоловік і міг заподіяти їй якесь зло, то зовсім не в такий спосіб.

* * *

Зулейха не змогла заснути, хоча було вже далеко за північ. Вона погасила світло, лягла і знов поринула в свої невеселі роздуми.

…Під кінець того літа місто так узяло на язики Юсуфа та його друзів, що одного чудового дня за ними аж загуло — всі вони були усунуті зі своїх посад у департаменті. Здавалося, мешканці міста тільки те й робили, що скаржилися