Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

І ви, звісно ж, здогадалися, що я відмовилася вести ділові розмови з мануфактурником.

Лише з пошани до муніципалітету за виявлену до мене довіру я сказала, що недобре почуваюся і мушу йти.

* * *

Весільний бал відбувся вчора ввечері в просторому саду, де на кожній гілці висіли ліхтарики.

Свого часу Фікрі-бей відкривав кінотеатр. Від тих його колишніх безуспішних починань залишився двигун, за допомогою якого він і збирався усе владнати з електрикою. Та механізм, що стільки часу провалявся непотребом у вогкім підвалі, виявився непридатним. В останню мить стало зрозуміло, що відремонтувати його неможливо, а тому замість електричних лампочок доведеться попідвішувати гасові лампи „люкс“.

Ми й самі трохи спізнилися, а Фікрі-бей у брудній засмальцьованій робочій сорочці на той час усе ще розвішував лампи. Він намагався відрегулювати в них насоси. Запрошені пані, чиї столики стояли просто під ліхтарями, лякалися його дій. Чоловіки, й самі побоюючись різних несподіванок, усе ж намагалися заспокоїти жінок, адже інших вільних місць у передній частині саду не було.

Голова муніципалітету в новому фраку, який мав дивний вигляд на його високій і поставній фігурі, з розеткою на вилозі та нагородами на грудях усе бігав сюди-туди, віддаючи накази.

Улучивши вільну хвилину, він підійшов до нашого столика, щоб привітатися.

— Цей бал коштував мені сил і нервів більше, ніж усі битви, в яких ми з вами брали участь, — звернувся він до батька. — Тепер, мов на зло, ще й автомобіль, яким мав приїхати джаз-банд з Мерсіна, зламався близько Кизкалесі… Щойно дізнався про ту халепу — подзвонили з жандармського управління — відразу відправив машину… Та поки що від них ні слуху ні вісті…

Коли міський голова це говорив, видно було, що йому важко стримати гнів і досаду. Можливо, він і хотів був дати волю язику, бо чого не скажеш спересердя, та не дозволив собі цього, адже поруч була я.

Дякувати Аллаху, що в спеціально відведеному для джаз-банду місці (щось таке ніби альтанка поряд з майданчиком для танців) грав невеликий ансамбль. Неподалік казковим чарівливим голосом без устанку читав газелі хафиз.[26]

Цього вечора неприємності так і сипалися, як той горох з мішка, на голову муніципалітету. Багато хто з запрошених гостей поприводив із собою ще по десятеро. Були й такі, хто з’явився взагалі без запрошення. І, зрозуміло ж, просто випровадити їх усіх за ворота було неможливо. Існувала й інша проблема. Хоча сад і пильнував кордон із жандармів, зі стін навколо звішувалася не одна пара ніг.

Тут же дебоширив підхмелений волоцюга, якому, бачте, забандюрилося будь-що пробратися через ворота. Його п’яні вигуки: „В демократичній державі немає закритих для народу дверей! Увійти всередину — право будь-кого!“ — підштовхували натовп узяти сад штурмом. Ніде було сісти, хоча лави до саду звозили на возах з усіх кав’ярень містечка. Коли, виконуючи отриману від голови муніципалітету настанову, церемоніймейстери з кокардами дуже ввічливо намагалися втлумачити це набіглому народові, у відповідь вони чули те саме, що вигукував волоцюга біля воріт. Але оскільки теорія конституційного права зараз навряд би допомогла, то їм залишалося лише мовчати і все це терпіти. І навіть наш столик, столик армійського командира, заледве змогли оборонити два офіцери поліції.

У центрі саду розташовувалося близько п’ятнадцяти столів, призначених для вищих офіцерів, представників вельможних родин та високопоставлених службовців. Саме вони репрезентували місцевий вищий світ. Ці столики відрізняло оздоблення: біла скатертина та мініатюрні букетики квітів у склянках з водою.

У другому ряду поряд з дрібнішими службовцями сиділи ті, чиє матеріальне або політичне становище не було таким надійним. Тут же розмістилися консерватори, які не хотіли виставляти напоказ під яскраве світло ламп чесних і добропорядних мусульманок, що зовсім недавно відкрили свої обличчя. Ще далі, в найтемніших куточках саду, чути було як ворохобиться натовп чоловіків і жінок, яким не пощастило опинитися серед обраних. Серед цього натовпу не визнаних гідними сидіти в перших рядах були діти, підлітки та слуги. І, скільки сягало око, аж до стін навколо саду все було запруджене людьми.

Хоча за столиками для важливих персон не залишилося жодної вільної лави, знайшлися невдоволені, яким, бачте, не сподобалося, що не прийшли жінки з головних сімей. А точніше сказати, їх не привели батьки, чоловіки чи брати.

Червоновидий товстун, що сидів за два столики попереду нас, схопив голову муніципалітету за руку, коли той проходив поруч, і сказав йому так, щоб чули й усі навколо:

— Та що ж це таке, шановний… Де всі ці підбурювачі? Та наші, якби навіть було дозволено, і з власної волі б не пішли…

Я помітила, як кремезний Юсуф-бей на якусь мить ніби зіщулився. Навіть не знаю, що він відповів. Та коли він одійшов, я побачила, як червоновидий почав лаяти дочок:

— Ну ж бо, зараз же надягли манто на плечі… Тільки-но побачу, що танцювати збираєтеся — ноги попереламую.

Була вже ніч — за місцевим часом година друга-третя — але на танцмайданчику не відбувалося жодного руху. Жінка в чорній хустці та блакитній оксамитовій пелерині, що сиділа за столиком позаду нас, сказала своєму міцненькому хлопчику, який почав був пхинькати: „Мамо, а коли танцюватимуть?“ — „Поклади голову мені на коліна й спи. А як почнуть, я тебе розбуджу“.

Час від часу на танцмайданчик вибігали двоє маленьких дівчаток і починали гратися в квача, але батьки їх щоразу наздоганяли і відводили на місце. Нарешті малята примостилися десь скраєчку і почали тихенько пританцьовувати під музику.

На лавках сиділи ханим старого гарту. Як і свого часу на оглядинах, вони витягали вперед шиї, мов ті гуски, й уважно стежили за дівчатками, намагаючись просунути голови поміж плечей та рук одна одної.

Поміж жінок у манто, дамських костюмах і капелюшках утеребилися кілька вбраних у чорні чаршафи[27] матерів, свекрух і навіть бабусь, що витріщалися на цей дитячий танок, мов на якесь диво. Вражені, вони навіть опускали руки, якими притримували яшмак,[28] забуваючи про те, що їм дозволено показувати свої роти і носи лише близьким.

* * *

Нарешті з боку дверей почулася якась метушня. Пролунав крик: „Ану лишень пропустіть, бо, чого доброго, продірявите нам барабан!“ Музиканти зразу ж припинили грати. Коли стало видно, як в альтанку тягнуть джазовий барабан із зображенням довгоносого П’єро, пролунали оплески.

Я пошукала очима міського голову — так хотілося