Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Далі я не розповідатиму ні про країну, ні про людей, коли це не буде безпосередньо стосуватись мого оповідання. Мені не трапилось ніяких особливих пригод у цій місцевості, що лежить за чотириста миль від згаданої вище останньої пустині. Половина країни теж являла собою пустиню, що забрала в нас дванадцять днів надзвичайно важкої дороги, бо ми не бачили там жодного житла, дерева чи куща. Нам знову довелось везти з собою всю провізію, воду й хліб. Вийшовши з цієї пустині, ми через два дні добрались до Єнісейська — московського міста чи станції на березі великої річки Єнісею. Нам казали, що ця річка відділяє Європу від Азії[162]; проте наші географи, як я чув, не погоджуються в цьому. Це справді східна межа давнього Сибіру, що дорівнює розміром усій Германській імперії, хоч тепер це лише провінція просторої Російської імперії.

Тут ідолопоклонство й темнота панували скрізь, крім московських гарнізонів. Уся країна між річками Об’ю та Єнісеєм — язичеська, а населення — такі ж самі варвари, як і найдальші татари або перше-ліпше плем’я в Азії чи в Америці. Я зазначив це московитським губернаторам, з якими мав нагоду розмовляти, і зауважив, що ці дикуни не стали культурнішими й ближчими до християнства, відколи вони опинились під владою Москви. Вони погодилися з цим, але казали, що це їх не обходить і що коли цар побажає навернути до християнства своїх сибірських, тунгуських та татарських підданців, він муситиме доручити цю справу попам, а не солдатам. До цього вони, несподівано для мене, цілком одверто додавали, що їх монарх не так потребує навертати людей до християнства, як до російського підданства.

Від цієї ріки до великої ріки Обі ми йшли дикою, необробленою місцевістю. Я б не сказав, що там земля непридатна; там тільки надто мало населення і зовсім немає гарного врядування, бо країна сама по собі надзвичайно приємна й родюча. Усе населення — язичеської віри, крім засланих із Росії, бо сюди, на обидва береги Обі, висилають російських злочинців, не покараних смертю, і втекти звідси для них майже неможливо.

Про свої власні справи аж до приїзду до Тобольська[163], столиці Сибіру, я не можу розказати нічого особливого; а в Тобольську мені довелось перебути якийсь час, і ось чому.

Ми подорожували вже майже сім місяців. Починалась зима; ми з компаньйоном почали радитись, обговорюючи свої дальші плани. Ми їхали в Англію, а не в Москву, і нам треба було вирішити, як найшвидше добратись туди. Дехто радив нам їхати саньми та оленями, щоб проїхати по снігу взимку. Нам такого наговорили про цю подорож, що коли б розповісти про неї докладно, вона здалася б неймовірною; казали, ніби росіяни більше подорожують взимку, ніж улітку, бо саньми можна їхати і вдень, і вночі; сніг, зледенівши, вкриває всю природу — з горами, долинами, річками, озерами, так що все стає рівним і твердим, як камінь, і вони плавно їдуть по снігу, зовсім не зважаючи на те, що під снігом.

Та мені не довелось зробити такої зимової подорожі. Я їхав в Англію, а не в Москву, і мав на вибір два маршрути: або їхати далі з караваном до Ярославля, а звідти, прямуючи на захід, добратись до Нарви та Фінської затоки, і тоді сухопуттям чи морем їхати в Данциг[164], де можна було вигідно продати мій китайський товар; або ж покинути караван в одному містечку на річці Двіні, звідти шість днів пливти за водою до Архангельська, а там, напевне, трапилося б судно в Англію, Голландію або Гамбург.

Але їхати взимку будь-яким із цих двох шляхів було необачно. Поки ми встигли б добратись до Данцига, Балтійське море вже вкрилося б льодом. А їхати сухопуттям в цих країнах було б іще небезпечніше, ніж у Монгольській Татарії. Так само нерозсудливо було б вирушати й до Архангельська, де в жовтні не буває жодного корабля; навіть купці, що живуть там улітку, виїжджають узимку, коли відходять останні кораблі, на південь у Москву; отже, я лише терпів би від холоду та нестачі провізії, якби залишився на цілу зиму в тому спустілому місті. Мені здавалось найкращим відпустити караван і перезимувати в Сибіру, в Тобольську, що лежить на 60° північної широти. Тут я міг би бути певним, що протягом усієї холодної зими я матиму, по-перше, досить провізії, якої тільки можна там дістати; по-друге, тепле приміщення й паливо; нарешті, порядне товариство. Та про це я докладно розповім трохи далі.

Тепер я був у зовсім іншому кліматі, ніж на моєму улюбленому острові, де я ніколи не терпів від холоду, — хіба що тоді, як хворів на пропасницю. Навпаки, там мені важко було ходити вдягненим, і я ніколи не розкладав вогнища, щоб зготувати страву, інакше, як на вільному повітрі. Тепер я замовив собі три добрі куртки й до них довге та широке вбрання з міцними застібками. Все це було підбите хутром, щоб було тепліше.

Залишалося ще знайти теплий будинок. Признатися, я дуже не люблю наших англійських відкритих камінів, що стоять по всіх кімнатах, зовсім не держачи тепла, і, коли вогонь у них гасне, лишають у кімнаті такий самий холод, що й надворі. Знайшовши помешкання з шести кімнат, я звелів поставити посередині величезну грубку, мов горно; димар від неї виходив з одного боку, а з другого були дверці для палива. Всі шість кімнат рівномірно опалювались, і вогню не було видно, так само як у наших англійських банях.

З цією системою опалення у нас завжди була рівна температура в усіх кімнатах; тепло зберігалось, хоч надворі й був мороз; у кімнатах завжди було тепло, вогню ми не бачили і від диму не терпіли.

Найдивніше з усього те, що я зустрів там добре товариство. Адже країна ця дика, як і найдальша північ Європи, і лежить близько від Льодовитого океану, лише за кілька градусів від Нової Землі.

Але сюди засилали політичних злочинців із Росії, тому в цьому місті було багато вельмож, князів, полковників, — одне слово, дворян усіх рангів: із поміщиків, із військових, із двірських. Тут проживав відомий князь Головкін[165] із сином, старий генерал Робостийський і ще чимало поважних осіб та кілька дам.

Мій купець-шотландець, з яким я тут розлучився, познайомив мене де з ким із засланців. Протягом довгої зими, яку мені довелось перебути тут, вони розважали мене своїми приємними відвідинами. Одного разу, розмовляючи