Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

З нами було багато мотузок, якими ми обв’язали горюче. Ми вирішили напасти спочатку на цих людей, по змозі без шуму. Насамперед ми постукали в двері. Коли один із жерців підійшов до виходу, ми схопили його, затулили йому рота і зв’язали руки за спиною, а тоді відвели його до ідола; ми заткнули йому рота, щоб він не міг кричати, і, зв’язавши ноги, залишили його на землі.

Потім двоє з нас стали коло дверей, чекаючи, щоб другий вийшов довідатись, у чому річ; але, прождавши марно, аж поки третій наш супутник вернувся до нас, ми знову потихеньку постукали. Відразу з’явилось двоє жерців; ми зробили з ними так само і теж поклали їх коло ідола, на деякій відстані один від одного. Вернувшись, ми побачили надворі ще двох жерців, а третій стояв у дверях. Двох ми схопили й зв’язали, а третій подався назад у намет і закричав. Мій шотландець-купець кинувся слідом за ним і, взявши виготовлене нами знадіб’я, що могло лише диміти та смердіти, запалив його й кинув усередину намету. Тим часом другий шотландець і мій служник заходились коло двох тільки що зв’язаних людей і, прив’язавши їх за руки, відвели до ідола; лишивши їх там дивитись, як він рятуватиме їх, вони швидко вернулись до нас.

Коли кинуте нами знадіб’я начадило в наметі так, що люди вже почали задихатись, ми кинули туди невеличкий ремінний кошіль з іншою речовиною, що запалала, немов свічка. Слідом за цим ми ввійшли в намет і побачили, що в ньому залишилось тільки четверо — двоє чоловіків та дві жінки, які, здавалось, якраз приносили жертву дияволові. Вони, мабуть, до смерті налякались, бо безтямно тремтіли і від диму не могли вимовити ні слова.

Ми схопили їх, зв’язали, як і інших, і все це без жодного звуку. Треба сказати, що ми передусім винесли їх із намету, бо й самі не стерпіли чаду. Потім ми знесли їх усіх до ідола і почали поратись коло нього. Спочатку ми обмазали його та одежу на ньому смолою та іншими, що були в нас, речовинами. В очі, вуха та рот ми йому поклали пороху, шапку начинили йому горючим і, використавши все горюче, що було з нами, почали шукати, чого б додати ще, щоб спалити його. Мій служник пригадав, що бачив коло намету велику купу соломи чи очерету — не пам’ятаю вже. Він та один із шотландців побігли туди й принесли цілі оберемки. Зробивши це, ми принесли наших полонених, розв’язали їм ноги, звільнили роти і, поставивши їх проти їх бридкого ідола, запалили його.

Ми залишались тут іще з чверть години, поки порох, що був в очах, вухах та роті ідола, не вибухнув і розтрощив його, цілком змінивши його вигляд; одне слово, поки від опудала не залишилась тільки обгоріла колода. Підкинувши сухого гілля й побачивши, що незабаром усе згорить дощенту, ми збиралися вже йти, коли шотландець-купець сказав:

— Ні, йти ще не можна, бо ці бідолашні дурні всі кинуться у вогонь, щоб згоріти вкупі з своїм ідолом.

Отже, ми стояли там, поки все гілля не згоріло, і тільки тоді пішли геть.

Вранці ми з’явились серед наших товаришів подорожніх і почали старанно готуватись до від’їзду. Нікому й на думку не спадало, що ми провели ніч не на своїх ліжках, як це личить усякому мандрівникові перед важкою дорогою.

Та на цьому не скінчилось. Другого дня перед міською брамою з’явилась безліч людей не лише з цього села, а, мабуть, із сотні інших, зухвало вимагаючи від російського губернатора видати їм злочинців, що тяжко образили їх жерців та спалили великого Чам-Чі-Тонгу — таким важким ім’ям звали вони те страховище, якому поклонялись. Жителі Нерчинська спочатку дуже стурбувались: казали, ніби татар не менше тридцяти тисяч, а за кілька днів число їх зросте до сотні тисяч.

Російський губернатор послав заспокоїти їх найкращими словами. Він запевняв, що нічого не знає про цю справу; що з його гарнізону жоден солдат не був відсутній тієї ночі; що це, напевне, зробив хтось інший, і що коли татари викриють злочинців, він суворо покарає їх. На це татари згорда відповіли, що вся країна шанує великого Чам-Чі-Тонгу, який живе в сонці, і що ніхто не зважиться знущатися з його подоби, крім невір-християн (так вони їх звали), і що вони оголошують війну всім росіянам — цим невірам і християнам.

Уникаючи сварки та приводів до війни, — бо цар суворо наказав поводитися з завойованими татарами лагідно та чемно, — губернатор терпляче вислухав їх і намагався заспокоїти гарними словами. Нарешті він сказав їм, що сьогодні вранці рушив караван у Росію і що, можливо, хтось із мандрівників познущався з ідола. Коли це задовольнить їх, він пошле з’ясувати цю справу. Вони трохи заспокоїлись, а губернатор надіслав до нас гінця, який докладно розповів про все й сказав, що коли це зробив хтось із нашого каравану, то йому треба негайно тікати. Та й незалежно від того, винні ми чи ні, гінець радив нам посуватися вперед якомога швидше, а губернатор, мовляв, тим часом затримуватиме татар.

Губернатор справді поставився до нас по-дружньому. Коли звістка про спалення ідола дійшла до каравану, ніхто в ньому не знав нічого про цю справу; найменше вважали за винних нас, тому ніхто нас не допитував. Наш старшина послухав, проте, поради губернатора, і ми йшли дві доби, не спиняючись надовго, поки не дійшли до села Плоти. Там ми теж лишались недовго і рушили в путь до Яравени[154]. Це також була колонія московського царя, і там ми почували б себе в безпеці. Треба сказати, що саме тут починалась велика безіменна пустиня в два-три дні переходу, про яку я в свій час розкажу докладніше. Залишивши Плоти, ми побачили другого дня далеко від нас велику куряву. Дехто з нас подумав, що за нами женуться. Ми вступили вже в пустиню і пройшли повз велике озеро, що звалось Чани[155], коли побачили на північ від нього численну татарську кінноту. Ми йшли на захід, а вони — в зворотному напрямі, і, напевне, думали, що й ми перейдемо на той бік озера; але, на наше щастя, ми пішли його південним берегом. Через два дні їх не стало. Гадаючи, що ми йдемо спереду, вони поспішали до Уди[156] — величезної ріки далі на північ; в тому місці,