Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Я відповів, що він перестане дивуватись, коли я йому все поясню. Передусім, я сказав йому, що життя й багатство моїх підданців цілком у моїх руках, і, незважаючи на мій абсолютизм, жоден мій підданець не піде проти мене чи моєї влади. Тут вельможа похитав головою й зауважив, що в цьому я справді маю перевагу перед їхнім царем[166]. Далі я сказав, що всі землі в моєму королівстві — мої власні; що всі підданці — мої прибічники, до того ж, з їхньої доброї волі; що всі вони готові обстоювати мене до останньої краплі крові і що жоден тиран, — бо за такого я себе визнавав, — не добув такої загальної любові і разом з тим не завдавав такого жаху своїм підданцям.
Позабавивши гостей усіма цими загадками про свою владу, я нарешті відкрив усю правду і докладно розповів про своє життя на острові; як я порядкував там і собою, і своїми підданцями — одне слово, те, про що я вже писав. Моє оповідання дуже захопило їх, особливо князя; він, зітхнувши, сказав, що справжня життєва велич — це влада над собою; що він не проміняв би такого становища на всю могутність російського царя; що він вбачає більше щастя в самотності свого заслання, ніж у високій владі, яку він мав при дворі свого монарха; і що найвища мудрість — це пристосувати свою вдачу до всяких обставин і зберігати внутрішню рівновагу при всяких ударах долі. Потрапивши сюди, казав він, він рвав на собі волосся й одежу, як і інші, що були тут перед ним, але трохи згодом розсудливість змусила його придивитись до себе й до всього, що оточувало його. Він пересвідчився, що коли людина замислюється як слід над життям всесвіту, над тим, як мало дбає цей світ про справжнє щастя, тоді вона стає спроможною створити сама собі щастя, цілком відповідно до своїх бажань і планів і лише при маленькій допомозі від світу. Дихати повітрям, мати потрібну для життя їжу, потрібний для тепла одяг, вільно рухатись ради здоров’я — оце й усе, що, на його думку, може дати нам світ. Велич, влада, багатство, розваги, що випадають на долю багатьох, і його в тому числі, дають велику втіху. Проте він переконався, що все це задовольняє переважно ганебні пристрасті, честолюбство, гордість, пиху, похіть — ці витвори найгіршої частини людської душі. Пристрасті, які є вже злочини самі по собі, носять у собі, крім того, сім’я інших найрізноманітніших злочинів і не мають нічого спільного з тією чеснотою, яку дає нам мудрість, і з благодаттю, що робить нас християнами. Вільний від гаданого добробуту, з якого він тішився раніше, він може тепер бачити всі його темні, найгидкіші наслідки. Він упевнився, що лише чеснота дає справжню мудрість, багатство та велич і зберігає людину на путі до блаженства в майбутньому житті. А тому, казав він, вони щасливіші в своєму засланні, ніж їх вороги, що й досі володіють багатством і славою, яких вони позбавлені.
— Запевняю вас, сер, — додав він, — я виходжу не з політичних міркувань, не з моїх сучасних обставин, які багатьом здаються сумними. Коли я хоч трохи знаю себе, я дійсно не хочу вертатись додому. Навіть коли б мій цар закликав мене і запропонував вернути мені весь мій колишній добробут, я, повторюю, все ж таки не захотів би вернутись, так, як і моя душа, звільнившись із в’язниці тіла й зазнавши блаженства майбутнього життя, не захоче вернутися в кайдани плоті, щоб, залишивши небо, знову жити серед бруду й мерзоти людських справ.
Князь сказав усе це так чуло й палко, і таке зворушення відбилось на його обличчі, що, очевидно, він справді був певен своїх слів; та й не було причини не довіряти його щирості.
Я відповів йому, що вважав себе за монарха в своїй державі, про яку я розповів; але тепер я бачу, що він не лише монарх, а й великий переможець, бо хто подолав свої надмірні бажання й цілком опанував себе, чий розум остаточно підкорив собі волю — той незрівнянно вищий за кожного, хто перемагає якесь місто.
— Проте, мілорде, — сказав я, — дозвольте мені поставити вам одне запитання.
— Будь ласка, — відповів князь.
— Коли б вас звільнили від кари, чи не скористувалися б ви цим, щоб покинути заслання?
— Чекайте, — сказав він, — ваше запитання складне, треба його виточнити, дати йому правильне визначення, щоб правдиво відповісти на нього. Сказати вам від щирого серця, я не знаю нічого в світі, що примусило б мене залишити місце мого заслання й вернутись на батьківщину, крім двох речей: по-перше — мої родичі, а по-друге — тепліший клімат. Але запевняю вас, що вернутись до розкоші, до двору, до пошани, до всієї метушні, якої не збудешся на посаді міністра, до всього безумства двірського життя, — запевняю вас, що коли б мій володар цієї ж хвилини оповістив, що вертає мені все те, чого він раніше позбавив мене, — я, наскільки я знаю себе, не залишив би цього дикого краю, цих пустинь та замерзлих озер ради палацу в Москві.
— Проте, мілорде, — провадив я, — ви позбавлені не лише розваг свого двірського життя, влади, могутності й багатства, але й найзвичайніших життєвих вигод. Напевне, ваші маєтки конфісковані, ваше майно сплюндроване, і коштів, які ви маєте тут, не вистачає на звичайні життєві потреби.
— Так, — відповів він, — ви говорите це тому, що й досі вважаєте мене за лорда чи князя. Я таки справді — князь; але тепер ви мусите бачити в мені лише людину, що нічим не різниться від усіх інших людей. Тому я не боюсь нестатків, аби тільки не захворіти і не стати інвалідом. Та покиньмо сперечатись. У цьому місті нас п’ять високопоставлених людей. Ми живемо в цілковитій самотності, як і личить засланцям. Нам пощастило
