Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
При молодому князі був вірний слуга — московит чи, вірніше — сибіряк, якому ця країна була добре відома. Він вів нас обхідними дорогами, так що ми обминали значні міста, що лежать на великому шляху — Тюмень, Солікамськ та інші. Російські гарнізони в цих містах дуже пильно й суворо стежать за подорожніми, дошукуючись, чи не пробує хто з засланців вернутись цим способом у Московію. Отже, обминаючи міста, ми йшли весь час пустинею, і нам доводилось ночувати в таборі, під похідним наметом, замість спокійно спати в місті. Це дуже турбувало молодого князя, і він благав нас заходити на ніч у міста, з тим, щоб самому з слугою лишатися ночувати в лісах, ранком зустрічаючися з нами на умовленому місці.
Перейшовши річку Каму, що відмежовує тут Європу від Азії, ми вступили нарешті в Європу. Перше місто на європейському березі звалося Солікамськ. Це найбільше місто на річці Камі. Тут ми гадали знайти деякі зміни серед народу щодо побуту, релігії й торгівлі, але помилились. Нам треба було пройти ще одну велику пустиню, що подекуди тяглась на 700 миль, а там, де ми її перетинали, мала не більше двохсот миль завширшки. Поки ми не осилили цю жахливу місцевість, ми майже не бачили різниці між нею та Монгольською Татарією. Населення в ній — здебільшого язичники, що мало чим різняться від американських дикунів; їх житла й міста повні ідолів, їх побут цілком варварський, за винятком згаданих вище міст та найближчих до них сіл, де живуть християни православної, як вони кажуть, церкви. Проте, їх релігія так засмічена рештками ідолопоклонства та різними забобонами, що іноді її не можна відрізнити від звичайного чарування та знахарства.
Коли ми проїжджали цими лісами й гадали, що вже позбулись небезпеки, нам, мабуть, таки судилося бути ще пограбованими, а може, й убитими ватагою розбійників. До якої країни вони належали? Чи були це кочові ватаги остяків[167], на зразок татарських, чи якийсь дикий народ з річки Обі посунувся так далеко в Європу, чи, може, це були мисливці, що полювали на соболів — я й досі не знаю. Всі вони були на конях, озброєні луками та стрілами; спочатку їх було щось із сорок п’ять. Вони наблизились до нас на два мушкетні постріли, мовчки оточили нас і нарешті заступили нам дорогу.
Нас було лише шістнадцятеро. Ми спинились, виладнались в одну лаву перед нашими верблюдами і послали сибіряка — слугу молодого князя — довідатись, хто вони. Князь охоче відпустив його, бо побоювався, чи це не загін сибірського війська женеться за ним. Сибіряк під’їхав до них з прапором на переговори, обізвався до них, та хоч і знав кілька тамтешніх говірок, не зрозумів жодного слова з відповіді. Вони показали знаками, щоб він не наближався, загрожуючи застрелити його, коли він рушить уперед, і йому довелось вернутись, ні про що не дізнавшись. По їхньому одягу він гадав, що це калмицькі татари або ж черкеська орда[168], і що їх, напевне, чимало в цій пустині, хоч він і не чув ніколи, щоб вони посувались так далеко на північ.
Все це нас мало заспокоїло, але треба було на щось зважитись. Наліво за чверть милі від нас, поблизу дороги, був невеликий густий гайок. Я відразу вирішив відійти до цих дерев і там укріпитись, наскільки можливо. Я гадав, що, по-перше, дерева добре захистять нас від стріл, а по-друге, не дадуть ворогам змоги атакувати нас розгорнутим фронтом. Правду сказати, це підказав мені мій старий португалець-лоцман, що завжди був готовий дати добру пораду й підбадьорити під час небезпеки. Ми негайно подались до гайка і незабаром досягли його. Татари чи розбійники — не знаю, як їх назвати — не рушили з місця й не старались заважати нам. Добравшись до гайка, ми, на велику радість, побачили, що там було болото.
По той бік його було велике джерело, від якого починався струмок, а в нього неподалеку впадав другий, такого ж самого розміру. Як ми довідались, це була верховина річки Ворчка[169]. Дерев біля джерел росло не більше двохсот, але вони були дуже великі й стояли густо. В цій гущавині ми почували себе в безпеці від ворогів, хіба що вони напали б на нас піші.
Щоб завадити цьому, наш безмежно працьовитий португалець узявся різати великі гілки на деревах; не дорізаючи їх до кінця, він посхиляв їх від дерева до дерева і таким способом зробив навколо нас майже безперервну огорожу.
Там перебули ми кілька годин, чекаючи наступу ворогів, що нібито й не збирались рушати з місця. Та через дві години вони проти ночі раптом кинулись прямо на нас. Ми й не догляділи, що їх число значно збільшилось; здавалось, серед них були й жінки. Вони під’їхали на півпостріла до гайка. Ми вистрелили в них холостим зарядом і обізвались до них російською мовою, запитуючи, що їм треба, і наказуючи від’їхати. А вони, немов не розуміючи наших слів, кинулись як скажені, гадаючи заскочити з боку дерев, бо не знали, що ми спорудили там барикади, які не дадуть їм удертись до нас. Наш старий лоцман був нашим ватажком, як раніше — інженером. Він не дозволив стріляти в них, аж поки вони не наблизяться на пістольний постріл, щоб не витрачати марно жодного заряда. Ми просили його дати знак, коли треба буде стріляти, але він так забарився, що дехто з них був уже на відстані двох списів від нас, коли ми нарешті випалили.
Ми поцілили так влучно — може, Провидіння так скерувало наші постріли — що вбили чотирнадцять чоловік, кількох поранили і вбили кількох коней, бо кожен із нас зарядив свою рушницю двома чи трьома кулями.
Вони страшенно перелякались і зараз же відступили досить далеко. Тим часом ми знову зарядили рушниці і, впевнившись, що вони не наближаються, рушили вперед та забрали четверо чи п’ятеро коней, чиї власники були вбиті. Підійшовши до трупів, ми побачили, що це татари; ми
