Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Тим часом він опанував себе.
— Чи можете ви бути певні, сер, — сказав він розчулено, — що це справді заклик неба, а не спокуса від когось іншого, хто принадними рисами малює щасливу картину мого визволення і водночас потай готує мені загибель? Тут мене ніщо не спокусить вернутись до своєї колишньої мізерної величі, а там в мені можуть віджити всі зародки гордості, честолюбства, скупості й похоті, які, я знаю, збереглися ще в моїй істоті. Чи не вкоріняться всі ці пристрасті і не опанують мене знову? І ось щасливий невільник, якого ви тепер бачите володарем своєї душі, стане, позбавившись в’язниці, жалюгідним рабом своїх власних пристрастей. Дорогий сер, залиште мене в цьому блаженному вигнанні, що віддаляє мене від розпусного життя. Так буде безпечніше, ніж набути примарної свободи ціною поневолення розуму та коштом майбутнього блаженства. Його я сподіваюсь, живучи тут, а там, я боюся, що втрачу й цю останню надію. Адже я лише людина, звичайна людина з усіма її пристрастями й пориваннями, які легко можуть заволодіти мною й повалити мене, як і кожну іншу людину. Не будьте ж одночасно і моїм другом, і спокусником.
Коли раніше я тільки дивувався, то тепер зовсім занімів і мовчки дивився на нього. Ця незвичайна людина справді захопила мене. В його душі, очевидно, відбувалась велика боротьба, бо, незважаючи на великий холод, він весь спітнів, і я почував, що йому конче потрібно заспокоїтись. Отже, я сказав йому, що залишаю справу на його волю, що ми ще побачимось і поговоримо, а сам пішов додому.
Години через дві я почув, що хтось підійшов до дверей моєї кімнати. Я хотів відчинити двері, але він сам відчинив їх і зайшов до мене.
— Дорогий друже, — сказав він, — ви мало не перемогли мене, але тепер я опанував себе. Не ображайтесь, що я не згоджуюсь на вашу пропозицію. Запевняю вас, це зовсім не тому, що я не почуваю вашої доброти; навпаки, я сам прийшов висловити вам велику подяку за неї. Але я сподіваюсь, що здобув перемогу над самим собою.
— Мілорде, — відповів я, — чи не задоволені ви тим, що йдете проти заклику неба?
— Якби це був заклик неба, сер, — сказав він, — то небесна сила навіяла б мені й бажання послухатись цього заклику; але я гадаю, що саме небо наказує мені відмовитись, і, розлучаючися з вами, я почуваю велике задоволення при думці, що ви згадуватимете мене, як чесну людину, хоч і не вільну.
Мені лишилось погодитись і запевнити його, що я мав на меті лише допомогти йому. Він палко обняв мене й сказав, що знає це і завжди пам’ятатиме мою щирість. Після цього він дав мені дуже коштовний подарунок — розкішні соболеві хутра, надто коштовний подарунок, щоб я міг без вагання прийняти його від людини, що перебувала в такому становищі. Я почав відмовлятися, але князь не хотів і слухати.
Другого дня я послав із своїм служником невеличкий подарунок його вельможності — чаю, дві штуки китайського атласу і чотири невеличкі зливки японського золота вагою в шість унцій, хоч це далеко не дорівнювалось ціні соболевих хутер, які в Англії коштували, як я дізнався, двісті фунтів стерлінгів. Князь прийняв лише чай, одну штуку атласу та один золотий зливок з гарною японською печаттю, — гадаю, він взяв його як рідкість. Від решти він відмовився й переказав через служника, що хоче поговорити зі мною.
Коли я прийшов до нього, він сказав, що після всіх наших розмов я, треба сподіватись, не умовлятиму його більше, але коли вже я зробив йому таку великодушну пропозицію, то чи не буду я добрий повторити її іншій особі, на яку він мені вкаже і чиєю долею він дуже цікавиться. Я відповів, що не можу обіцяти зробити так багато з такою ж охотою комусь іншому, замість того, кого щиро поважаю і для кого радий був би стати знаряддям визволення. А втім, коли він ласкаво назве ім’я цієї людини, я дам свою відповідь і сподіваюсь, що він не нарікатиме на мене, коли ця відповідь його не задовольнить. Тоді князь сказав, що йдеться про його сина, якого я ще не бачив; він був у такому ж самому становищі, як і батько, тільки жив за двісті миль звідси, на протилежному березі Обі. Коли я згоджусь, він викличе сина сюди.
Я не вагався ні хвилини і згодився, додавши, що роблю це виключно для нього і, втративши надію переконати батька, доведу свою пошану до нього піклуванням про сина.
Другого дня він послав за своїм сином, і той прибув днів через двадцять з посланцем та шістьма-сімома кіньми, навантаженими найдорожчими хутрами.
Служник привів коней у місто, а молодий князь до вечора спинився десь поблизу. Вночі він інкогніто з’явився до мене на квартиру, батько познайомив нас, і ми почали обговорювати подробиці нашої подорожі та всього, що її стосувалось.
Я накупив багато соболів, чорнобурих лисиць, горностаїв найвищих сортів та іншого коштовного хутра. Купував я його в цьому місті, вимінюючи на деякий товар, привезений мною з Китаю. Особливо охоче міняли хутро на корицю та мускатні горіхи, які я збув тут майже цілком, а решту продав в Архангельську значно дорожче, ніж міг би зробити це в Лондоні. Мій компаньйон, що дуже цікавився баришем і більше за мене був зв’язаний торговельними справами, був дуже задоволений нашим перебуванням тут та нашими торговельними операціями.
Був початок червня, коли я покинув це віддалене місто, про яке, мабуть, мало хто й чув. Воно стоїть осторонь від торговельних шляхів, а тому мало що можна про нього сказати. Наш теперішній караван був невеличкий — всього тридцять два верблюди та коні; всі вони були нібито мої, а втім, одинадцять із них належали моєму новому гостеві. Цілком зрозуміло, що я мав тепер більше слуг, ніж раніше. Молодого князя вважали за мого управителя. За яку значну людину вважали мене, я не знаю; мене це не цікавило,
