Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
3а кілька миль на північ від цієї ріки є теж великі ріки, що течуть прямо на північ так само, як Амур тече на схід. Усі вони впадають у велику ріку Тартарус[149], названу так ім’ям найбільш північного народу — монгольських татар, що, за словами китайців, є перші татари на світі, а за твердженням наших географів, є ті самі Гог і Магог, про яких згадує Біблія[150].
Ці ріки, як і всі інші, про які я ще згадаю, течуть на північ і доводять, що Льодовитий океан межує тут із суходолом. Отже, немає ніяких підстав гадати, що земля в цих місцях тягнеться аж до з’єднання з Америкою і що Північне й Східне море не зливаються[151]. Більше я про це не буду говорити. Така була тоді в мене думка, тому я й занотовую її тут. Ми посувались легкими, невеличкими переходами від річки Аргунь[152] і були дуже вдячні московському цареві, що він усюди, де тільки можливо, побудував тут селища. В цих селищах перебувають гарнізони солдатів; вони нагадують ті римські сторожові застави в найдальших кутках імперії, що були, як я читав, і в Британії, щоб захищати торгівлю та давати притулок подорожнім. Скрізь, куди ми прибували, губернатори й солдати гарнізону були росіяни й християни; а тубільці були язичники, приносили жертви своїм ідолам, поклонялись сонцю, місяцеві, зорям і всім небесним силам. До того ж це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилось бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни.
Потвердження цього ми мали в місцевості між Аргунню, де ми вступили в російські володіння, та російсько-татарським містом Нерчинськом[153]. Ця подорож безкраєю пустинею та лісами тривала двадцять днів. Поблизу Нерчинська в одному селищі я захотів ознайомитися з побутом дикунів. Це був найгрубіший і найогидніший побут. Здається, того дня у них були великі жертвоприношення. На старому пні поставили дерев’яного ідола, гидкого, як сам диявол, наскільки можна його уявити. Голова в нього була така, якої не побачиш у жодної тварини на землі; вуха нагадували козлині роги й були величезні; очі — як п’ятишилінгова монета, а ніс — ніби кривий баранячий ріг; рот широкий, чотирикутний, як у лева, з страшними карлючкуватими зубами, як дзьоб у папуги. Він був одягнений в найбрудніше, яке тільки можна собі уявити, лахміття. Верхнім одягом була в нього вивернута овеча шкура, на голові була велика татарська шапка з двома випнутими крізь неї рогами. Він мав футів вісім заввишки, але був без ніг і без ніякої пропорції в частинах.
Це опудало стояло за селищем. Підійшовши до нього, я побачив шістнадцять-сімнадцять чоловіків чи жінок — по їхньому одягу й головному вбранню не можна було дізнатись про це — що лежали ниць навколо цієї грізної безформної колоди. Вони не рухались, немов самі теж були дерев’яними цурками. Так я й гадав спочатку, та коли підійшов ближче, вони раптом схопились, завили, як собаки, і подались геть, видно, невдоволені, що ми завадили їм молитись. Трохи віддалік від цього страховища, коло якогось намету чи хижі, вкритої овечими та коров’ячими шкурами, стояли три різники, — так я подумав, побачивши в них у руках довгі ножі, — а під хижею лежали три зарізані барани і одне теля. Це, очевидно, і були жертви бездушній колоді-ідолові, а різники — його жерці. Оті сімнадцять чоловік, що лежали навколо ідола, були, напевне, жертводавці, які підносили свої молитви до цього дерев’яного опудала.
Сказати правду, мене страшенно обурило їх безглуздя та дурна прихильність до цієї колоди. Та й справді, тяжко було бачити, як найкраще, найславніше Боже створіння, наділене від Бога такими перевагами перед іншими, поставлене вище за всі витвори його рук, обдароване розумною душею з великими здатностями, щоб вона могла величати свого Творця й мати ласку Духа Святого, — бачити, як це створіння Боже так звиродніло, що шанує страшну нікчемність, схиляється перед витвором власної уяви, вирядженим у лахміття і подібним до якогось страховища. І все це був наслідок темряви — ота диявольська віра, яку витворив сам нечистий з заздрощів до Творця, якому поклонялись його створіння. Сам сатана спокусив їх на цю мерзотну, гидку, звірячу віру в себе, від якої вся природа повинна здригнутись.
Але нащо всі ці дивування й міркування? Так воно було; все це я бачив на власні очі, і тут нема чому дивуватись чи вважати все це за неможливе. Страшенно розлютований, під’їхав я до страховища і шпагою розрубав шапку на його голові так, що вона зависла на рогах, а один із моїх супутників схопив баранячу шкуру, що була на ідолові, і шарпнув її. Несамовитий крик та виття розітнули повітря, двісті-триста людей з луками й стрілами кинулись на нас, і я був радий, коли нам пощастило втекти. Проте трохи згодом я вирішив відвідати їх удруге.
Наш караван перебув три ночі в місті за чотири милі звідти, маючи на меті закупити коней, в яких він мав велику потребу: кілька наших коней кульгали і зробились непридатними через погані шляхи та довге подорожування пустинею. Отже, я мав час здійснити свій намір. Я сповістив про це шотландського купця з Московії, який перед тим уже довів нам свою відвагу, розповівши йому про все, що бачив, і поділившись своїм обуренням з нікчемності, до якої може дійти людська істота. Я сказав йому, що твердо вирішив, коли знайдеться четверо-п’ятеро добре озброєних людей, згодних піти зі мною, — добратись до того гидкого й нікчемного ідола і знищити його. Тоді ці темні люди зрозуміють, що він не має сили захистити навіть самого себе і що,
