Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

— Скажіть щиро, — відповів я, — чи вважаєте ви, що він витримає натиск армії наших одноплеменців з доброю батареєю або наших інженерів з двома сотнями саперів? Хіба вони не зруйнують його днів за десять так, що крізь нього пройде в бойовому порядку військо, а від муру й сліду не лишиться?

— Так, так, сеньйоре, — сказав він, — я це знаю.

Китайцеві дуже хотілось довідатись, що я сказав, і я дозволив португальцеві повторити йому мої слова через кілька днів, бо на той час ми вже майже виїхали з його країни, і незабаром він мусив нас залишити. Довідавшись нарешті про мої слова, він наче занімів, і за всю решту часу ми вже нічого не чули про китайську велич та могутність.

Обминувши могутню нікчемність, звану Великим Муром і подібну до славетного піктського муру в Нортумберленді[140], спорудженого римлянами, ми вступили в малозаселену країну, де мешканці жили переважно по укріплених містах, які мали захищати їх від нападів татар, бо татари кочують там великими ордами і боронитись від них у чистому полі неможливо[141].

Тоді я зрозумів, чому в каравані треба держатись докупи, бо по дорозі ми бачили навколо силу татарських ватаг. Пізнавши їх ближче, я дуже здивувався, що китайська імперія зазнала поразки від таких нікчемних воїнів, бо це лише зграї, лише юрби безладних, недисциплінованих дикунів, які зовсім не розуміють, що таке правильний бій.

Їх коні — жалюгідні, худі, голодні тварини, необ’їжджені і ні до чого не придатні. Ми зрозуміли це відразу, тільки побачили їх, вступивши в дикішу частину того краю. Якось наш старшина відпустив шістнадцятеро з нас на так зване полювання, вірніше, на гонитву за вівцями. Проте це все-таки було полювання, бо ці дикі тварини бігають надзвичайно швидко; але довго бігти вони не можуть і, погнавшись за ними, завжди маєш добич. Вони з’являються отарою в тридцять-сорок голів і тікають теж, як справжні вівці, збившись докупи.

Під час цієї чудної розваги ми натрапили на загін татар чоловік у сорок. Чи гнались вони, як і ми, за баранами або за якоюсь іншою добиччю — не знаю; та ледве вони побачили нас, як один із них почав сурмити в щось подібне до рогу так голосно і видаючи такий дикий звук, якого я ніколи не чув і, правду кажучи, не хочу ніколи чути. Ми вирішили, що він скликає товаришів. Так воно й було: менше ніж через вісім хвилин другий загін чоловік у сорок-п’ятдесят з’явився на відстані однієї милі. Та наша справа скінчилась раніше, ніж вони наблизились.

3 нами був один із шотландців — купець із Москви. Почувши звук рогу, він відразу сказав, що нам треба стріляти в татар, не гаючи часу, і, виладнавши нас, запитав, чи готові ми до бою. Ми відповіли, що готові йти за ним, і він повів нас прямо на татар, що стояли, як звичайний натовп, без ніякого порядку, і дивились на нас. Як тільки ми почали наступати, вони випустили свої стріли, які, на щастя, не долетіли до нас. 3давалось, вони помилились не щодо прицілу, а щодо відстані, бо хоч стріли й не долетіли, але були так влучно спрямовані, що, якби ми стояли на двадцять ярдів ближче, вони поранили б, а то й повбивали б багатьох із нас.

Ми зараз же спинились, і хоч були ще далеко, дали залп — послали їм свинцеві кулі за їх дерев’яні стріли. Вистреливши, ми помчали на них галопом, з шаблями в руці, як наказав нам наш ватажок-шотландець. Він був звичайний купець, але виявив в усій цій справі таку енергію й відвагу, таку спокійну хоробрість, що я ніколи не бачив людини, яка більше за нього заслужувала б бути командиром. Доскакавши до них, ми вистрелили з пістолів прямо їм у лице і спинились. Вони кинулись врозтіч. Направо від нас троє з них спинились і почали жестами кликати до себе інших. У руках у них були якісь криві шаблі, за спинами — луки. Наш хоробрий ватажок, не кличучи нікого з собою, галопом поскакав до них і скинув одного з сідла рушницею, а другого застрелив із пістоля; третій тим часом утік. На цьому і скінчився наш бій, але нещастя було в тому, що вся добич, за якою ми гнались, утекла від нас. У нас не було ні вбитих, ні поранених; а татари залишили п’ятеро вбитих. Скільки було в них поранених, ми не знали; але їх загін так злякався наших пострілів, що втік і більше не турбував нас.

Поки що ми їхали китайською землею, і тому ці татари були не такі зухвалі, як ті, з якими ми зустрілись пізніше.

Днів через п’ять ми вступили у величезну дику пустиню і йшли нею три дні й три ночі. Нам довелось везти з собою воду у великих шкіряних пляшках, а на ніч ставати табором, як, я чув, роблять і в аравійських пустинях.

Я спитав наших провідників, кому належить ця країна, і ті відповіли, що її можна назвати прикордонною смугою, тобто нічиєю землею. Вона — частина Великої Каракатеї чи Великої Татарії, і належить нібито Китаю[142]. Ніхто не дбає про захист її від нападу ворогів, і вона вважається за найгіршу з усіх пустинь, хоч згодом нам довелось іти ще більшими пустинями.

Їдучи цією пустинею, яка, признатися, спочатку вжахнула мене, ми разів три-чотири бачили невеличкі ватаги татар, але вони, здавалось, були зайняті лише власними справами і не збирались чинити нам шкоду. Отож і ми, як та людина, що колись зустрілася з дияволом, не мали про що говорити з ними; вони не чіпали нас, і ми їх теж не займали.

А втім, одного разу загін татар наблизився до нас і, спинившись, почав роздивлятись на наш караван. Чи міркували вони про напад на нас, чи ні — цього ми не знали; проте ми виділили ар’єргард з сорока чоловік, що пропустив мимо себе весь наш караван і залишився приблизно на півмилі позаду. Незабаром татари подались геть, пустивши в нас п’ять стріл: одна з них поранила коня й зробила його зовсім нездатним. Другого дня ми мусили покинути цю бідолашну тварину, хоч вона дуже потребувала нашого піклування. Ми гадали, що татари ще стрілятимуть по