Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Ми їхали до Пекіна 25 днів надзвичайно залюдненою країною з зовсім погано обробленими полями. Господарство й умови життя там злиденні, хоч як вихваляють працьовитість цього народу. Я кажу — злиденні, бо такими вони здавались нам, тобто людям, що вміють робити, вміють жити і можуть порівняти убоге життя китайців із своїм. А ці бідолахи не знають нічого кращого. Вони такі горді, що тільки злидні переважають їх гордість, і це ще збільшує їх страждання. Як на мене, то американські голі дикуни щасливіші за китайців, бо в них нічого немає і вони нічого не хочуть; тим часом як китайці — горді й зухвалі, а насправді вони тільки нещасні жебраки, їх чванство — незрівнянне. Воно виявляється в їхньому одязі, в їхніх будівлях, у численній челяді та невільниках, і — це ж найсмішніше — в їхньому презирстві до всіх, крім себе.
Правду кажучи, пізніше я з більшою приємністю мандрував пустинями та степами Великої Татарії[130], дарма що шляхи тут гарно бруковані, дуже вигідні і тримаються в доброму ладі. Надзвичайно чудно було мені бачити цих чванливих і властолюбних людей серед надзвичайної простоти та неуцтва, бо вся їх уславлена мудрість зникла. Іноді нас — мого друга, отця Симона й мене — дуже смішила жебрацька чванливість цього народу. Наприклад, проїжджаючи мимо будинку якогось сільського пана, як назвав його отець Симон, миль за тридцять від Нанкіна, ми мали честь дві милі їхати з господарем цього маєтку. Він здавався нам справжнім Дон Кіхотом — якоюсь мішаниною чванства й злиднів. Одяг цього засмальцьованого «дона» був би доречний блазневі чи паяцеві: він був із брудного ситцю, кричуще прикрашений, як у фігляра, з довгими відкидними рукавами, тафтою та прорізами з усіх сторін. На ньому був найкоштовніший атласний, проте засмальцьований, наче в різника, жилет, який свідчив, що його милість був нечепурою, яких мало.
Його кінь був миршава, кощава, крива тварина, що в Англії пішла б за 30—40 шилінгів. Слідом за ним ішло двоє рабів, поганяючи нещасну шкапу. В руках він держав батіг і молотив ним по голові коняки так, як його раби по її крупі. Супроводили його десять-дванадцять челядників. Як нам сказали, він їхав із міста в свій маєток, що був милі за півтори спереду. Ми посувались поволі, і цей джентльмен випередив нас; а коли ми, спиняючись у селі на спочинок, проїхали мимо садиби цієї значної людини, то побачили, що він сидить на невеликій площадці коло входу і якраз обідає. Хоч це було щось подібне до садочка, але ми добре бачили його. Нам натякнули, що чим пильніше розглядати його, тим йому буде приємніше.
Він сидів під деревом, схожим на невеличку пальму, що трохи затіняла його голову, але з сонячного боку під цим деревом був розкритий ще й великий зонт, що дуже прикрашав це місце. Китаєць сидів, відхилившись, у великому кріслі, бо був важкий і огрядний; дві рабині підносили йому їжу, а ще дві робили йому послуги, від яких, я думаю, відмовився б усякий європеєць: одна годувала пана з ложки, а друга, однією рукою держачи тарілку, другою збирала те, що падало на бороду та тафтяний жилет його милості. Ця гладка тварина вважала за негідне для себе користуватись своїми руками для цієї звичайної роботи, яку й монархи виконують самі, щоб не бачити незграбних пальців своєї челяді.
Саме тоді я подумав, скільки страждань зазнають люди через свою пиху і яка вона нестерпуча та гидка для людини при доброму розумі. Залишивши бідного дурня радіти з нашого вдаваного зачарування (адже ми ставились до нього тільки з жалем та презирством), ми рушили далі. Тільки отець Симон так зацікавився, що затримався, щоб трохи докладніше роздивитись, якими ласощами годували того пана. Він запевняв навіть, що мав честь покуштувати їх. По-моєму, таких страв не їла б жодна англійська собака: це була мішанина з вареного рису, великої кількості часника[131], зеленого перцю та ще якоїсь рослини, подібної до імбиру, що відгонила мускусом та гірчицею; в цій мішанині було зварено маленький шматок худої баранини. Так обідала їх милість, а трохи осторонь стояло четверо-п’ятеро челядників. Якщо він годував їх гірше, ніж їв сам, даючи їм вволю тільки приправи, то їх харч справді був дуже мізерний.
Щодо мандарина, з яким ми подорожували, то його шанували скрізь немов короля. Завжди оточений своїм почетом, він з’являвся з такою пишнотою, що я мало бачив його, хіба що здалека. Помітив я тільки, що всі його коні були незрівнянно гірші від робочих коней англійських биндюжників[132], але вони були так позавішувані попонами, килимами та іншим, що важко було сказати, гладкі вони чи худі. Ми бачили тільки їх голови та хвости.
Тепер у мене було легко на серці: всі турботи й непорозуміння минули. Я не хвилювався за себе, і від цього подорож була мені ще приємнішою. Ніяких лихих пригод мені не трапилось. Тільки одного разу мій кінь, перебродячи річку, впав і скинув