Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Нарешті ми добрались до Пекіна. Зі мною був тільки юнак, якого мій племінник-капітан дав мені як служника і який довів уже мені свою відданість і пильність. У мого компаньйона був тільки один служник — родич. Щодо португальця, то він так хотів побачити двір китайського імператора, що ми взяли його з собою, тобто взяли на себе всі його витрати, а він за це був у нас товмачем, бо розумів місцеву мову, добре говорив французькою і трохи англійською. Справді, цей старик завжди був нам у великій пригоді. Не прожили ми в Пекіні й тижня, як він з’явився до нас сміючись:
— Ах, сеньйоре англійцю, — мовив він, — я маю вам сказати щось таке, що потішить вам серце.
— Потішить мені серце? — сказав я. — Що ж це може бути? В цій країні не знаю нічого, що могло б потішити чи засмутити мене.
— Так, так, — сказав він покрученою англійською мовою, — вам радіти, а мені сум.
Він хотів сказати «сумувати». Я зацікавився.
— Чому ж вам сум? — спитав я.
— Тому, що ви мене везли сюди 25 днів, а назад відпустите одного. Як же я вернусь до свого порту без корабля, без коня, без пекуньї[133]? — Так називав він гроші, вживаючи попсованої латинської мови, якою він часто смішив нас.
Коротко кажучи, він повідомив нас, що до міста прибуває великий караван російських та польських купців, які через чотири-п’ять тижнів збираються виїхати звідси суходолом до Москви[134]. Він гадав, що ми скористуємось цією нагодою і поїдемо з ними, а його покинемо, і він вертатиметься один. Признатися, ця звістка мене вразила. Всю мою душу охопила невимовна радість. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не переживав нічого подібного і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті я звернувся до старого з такими словами:
— Як ви про це довідались? Чи певні ви, що це правда?
— Певен, — відповів він. — Я зустрів сьогодні на вулиці свого давнього знайомого — вірмена, чи, коли хочете, грека. Він приїхав з ними з Астрахані і хотів поїхати в Нанкін, де я колись познайомився з ним. Тепер він змінив свій намір і вирішив вернутися з цим караваном до Москви, а потім Волгою до Астрахані.
— Добре, сеньйоре, — сказав я, — не турбуйтесь про те, що вам доведеться вертатись самому. Якщо я, завдяки цій нагоді, вернусь в Англію, то ви самі будете винні, якщо поїдете в Макао.
Після цього ми з компаньйоном почали радитись, як нам бути. Я спитав його, що він думає про повідомлення португальця та чи пасує воно до його планів. Компаньйон відповів, що робитиме так, як я. Він добре влаштував свої справи в Бенгалії і залишив своє добро в певних руках; коли ж, казав він, йому вдасться запастись китайською сировиною та виробами, що сплатять його дорогу, він охоче поїде в Англію, а звідти повернеться в Бенгалію з судном Ост-Індської компанії.
Обміркувавши справу, ми умовились оплатити дорогу португальцеві, якщо він схоче поїхати з нами в Москву чи в Англію, як йому буде краще. Не треба думати, ніби ми були надто великодушні. Послуга, яку він нам зробив, була варта більшого. Бо він був не тільки нашим лоцманом на морі, але й провідником на березі, а познайомивши нас з японським купцем, поклав кілька сотень фунтів стерлінгів у наші кишені. Бажаючи нагородити його як слід і мати при собі таку корисну в усяких обставинах людину, ми вирішили дати йому, крім того, золота монетами, всього приблизно сто сімдесят п’ять фунтів стерлінгів, і оплатити дорожні витрати за нього та за годування його коня; а найняти коня для свого багажа він мусив власним коштом.
Вирішивши це, ми покликали португальця і повідомили його про нашу постанову. Я сказав йому, що ми не думаємо покидати його і хочемо зовсім не розлучатися з ним. Ми їдемо з караваном в Європу і збираємось забрати його з собою, але хочемо знати його думку з цього приводу. Він похитав головою і зауважив, що дорога довга, а він не має «пекуньї», щоб добратись туди. Ми відповіли, що віримо цьому, і тому вирішили допомогти йому й довести, як глибоко ми йому вдячні за його послуги та яке приємне для нас його товариство. Я пояснив йому, що ми заплатимо йому зараз же, щоб він, як і ми, тепер же пустив свої гроші в обіг. А витрати, якщо він поїде з нами, чи то в Москву, чи то в Англію, ми беремо на себе, виключаючи тільки перевіз його багажа.
Вислухавши з великою радістю нашу пропозицію, старий сказав, що поїде з нами хоч на край світу. Ми негайно почали готуватися в дорогу, але, як і інші купці, мали силу клопоту і замість п’яти тижнів, як гадали, змогли виїхати тільки через чотири з чимсь місяці.
Був початок лютого за нашим стилем, коли ми вибралися з Пекіна. Мій компаньйон та португалець поїхали ще раз до порту, де ми найперше причалили, щоб продати деякий товар, що залишився там. А я з китайським купцем, трохи знайомим мені з Нанкіна, що був у Пекіні в своїх справах, проїхав у Нанкін. Там я купив 90 штук найтоншого атласу і щось із 200 штук інших шовкових тканин різного сорту, почасти гаптованих, і все це привіз у Пекін іще до повернення мого компаньйона. Крім того, ми з ним накупили багато шовку-сирцю та іншого товару. Сам лише цей останній товар коштував 3500 фунтів стерлінгів. Був у нас іще чай, тонкий ситець, на трьох в’ючних верблюдів мускатного горіха та кориці. Все наше добро несли вісімнадцять верблюдів. Сюди треба ще додати верблюдів, на яких їхали ми самі, та двох коней з провізією. Отже, нам належало в каравані двадцять шість верблюдів та коней.
Товариство було дуже велике. Скільки пригадую, в нашому каравані було 300—400 верблюдів та коней і понад 120 вершників, добре озброєних про всяк випадок.
