Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Оксана сіла скраєчку, на першій від дверей лавці, приєднавшись до гурту статечних на вигляд слухачів, мабуть, професорів інституту. Ось один з тих слухачів, чорний, як циг„н, на прізвище Образ (так назвав його викладач) узяв читати свій переклад з російської мови — нарис „Першотрав-нева маніфестація". Читав, блискаючи золотим зубом у роті, ніби засвічував своє чорне обличчя.

— „Весна. На деревах порозпукувалися нирки..."

— "Нирки"?!

— А як?

— „Бруньки" „Нирки ' бувають тільки в людини та в інших живих тварин...

— А... „Порозпукувалися бруньки. На майдані біля церкви з позолоченими банями проходить маніфестація трудящих"...

— Як? Як? — перебив перекладача довготелесий, з начесаним на лисину порядком „внутрішньої позики" ріденьким волоссям і з неблимаючими в червоних обідках повік очима. — При чому тут „бані"? Церква — і раптом „бані"!

І киркнув на високій ноті, прокашлюючись.

Викладач пояснив, що в українській мові „баня" означає „купол". Але пояснення не дуже слухача задовольнило.

— Чудна якась ця українська мова, — уперто не здавався слухач, як пізніше Оксана довідалась, декан факультету кольорової металюрґії товариш Гербіл. — Церква — і раптом „баня"! У бані ж миються, паряться...

Оглянувся на решту слухачів, шукаючи підтримки, його підтримав декан фізико-математичного факультету товариш Баскій, біловіїй, з тушею й обличчям йоркшира чолов'яга, — підтримав, але з іншого боку: н'а його думку, сама згадка про церкву в тексті недоречна. Робітнича маніфестація — і церква!

Цим Баскін завдав клопоту вже й самому викладачеві. Бурякове його обличчя ще дужче почервоніло, черво'нява полилась по шиї, вуха просто горіли. Він, справді, необачно зробив, узявши текст із „церквою", довірившись упорядникові читанки „Червоні зорі". Він, поспішаючи, не прочитав уважно перш, ніж давати на переклад. Та й хто б міг подумати, що в першій радянській (радянській!) читанці буде „церква"! Але треба було викручуватись. Сказав, що й у революційном'у вірші радянського поета Павла Тичини сказано: ,,На майдані коло церкви революція іде"...

Але це пояснення та поведінка викладача були такі жалюгідні, що Оксані стало аж шкода сердешного земляка. Ра-зом із тим цей випадок ще дужче допоміг їй зрозуміти її власну перед „радвладою" провину, коли вона тримала в школі святого Миколая.

— „Довжелезними низками ідуть маніфестації..."

— А до чого ж тут „железними"? — зноів обізвався невгомонний Гербіль. — В оригіналі ж сказано „дліннимі рядамі", а не „железними"!

Кутько пояснив, сказавши заразом і про те, що „низки" тут також не на місці: треба — „лави".

— Дивно все таки, — пробурмотів незадоволено Гербіл і знов крикнув на високій ноті.

— „Попереду одинці "Чагарники несуть червоний прапор"...

— „Одинці-чагарники"?!

— Ну, тепер же НЕПа, — пояснив сам Образ, блиснувши золотим зубом, — то й одинці-чагарники можуть бути... І їм дозволено йти на маніфестації...

Гербіль тепер уже накинувся на перекладача, що цим перекладом зрадив недостатнє знання й „мови жовтня", „мови товариша Леніна" — російської: поплутав російське слово „кустарь"' із ,,кустарніком" , як шукав у слівнику. Коли він це пояснив, усі засміялись. Сам, Обріаз світив золотим зубом, ніяково посміхаючись: не знати російської — це вже, справді сором... не гідне освіченої людини... Не засміявся тільки Баскін: йому ніяк було сміятись через надмірну огрядність. А крім того, він пітнів. Кліпав свинячими очима й пітнів...

Задзеленчав двійок, навчання скінчилось. Аж тепер Оксана змогла підбігти до свого змученого лекцією земляка й висловити своє здивування з приводу того, що й він тут, у місті.

Виявилося, що Самсон Ліпшиць не був такий гордий і з новому становищі і допоміг своєму лататтянському товаришеві влаштуватися в місті. У селі ж тепер так нудно жити. А вчителів же ще й ганяють на всякі громадські роботи; — то переписи всякі, то збирання „самообкладки", То „культзбір" тощо. Учителі там не мають спокою ні вдень, ні вночі.... І коверзують ними усякі неуки — „комнезами", голови сільрад" тощо.

А втім, вибачте: Кутько цього всього не сказав, побоявся б сказати. Це сама Оксана, як недавня сільська вчителька, знала і так його втечу з села зрозуміла...

— А як же твоя Галя? Чи й вона тут?

Цим питанням вона земляка трохи чи не на слизьке зігнала. В н своїм звичаєм густо почервонів і сказав, що Галі ще в міісті немає, лишилася з дитиною на селі. А чому так у них вийшло, ще не хотів сказати. Але сенс цієї його поведінки був, либонь, такий, що й його жінка-селянка стала вже йому така нудна, як і життя в селі...

Від дальшої розмови на цю тему Кутька врятував Самсон Ліпшиць. Випадково чи ні, але, довідавшись, що навчання скінчилось, він зайшов своєю гордою ходою до аудиторії, несучи свою пишну шевелюру та трохи прискалюючи око проти вересневого сонця, видного в вікні.

А може, хотів перевірити, чи нова слухачка Оксана Роговенко прийшла на навчання?

— Гм... Виходить, земляки! — сказав, подаючи руку Оксані й Кутькові. — Дивися ж, навчи її добре! — пожартував.

Оксана повела поглядом по його обличчю, впіймала його погляд, кокетуючи.

— Ми вже вчені — мовила.

І вигнула свій пишний торс на спокусу обом безженним чоловікам.

Про те, як Ліпшиць, врятувавши попівну від безробіття, нагло одружився з нею

Вчителька, 36-ої школи Оксана Роговенко чекала незвичайного гостя — „завуча'' Січеславського металюргійного інституту Самсоеа Липшиця. Ще вранці зателефонував їй до школи, що прийде ввечері — і виповнив решту її дня гаря-чим туманом, неспокоєм, серцебиттям, надією. Вона бо догадувалась, чого він прийде. Він же весь час так недвозначно погодився з нею і, безперечно, ради неї майже щоразу заходив („заглядав") на Кутькові години української мови.

Чекала — і гарячково готувалась. Ідучи після навчання