Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
А заразом цей Ліпшиців рух означав ще й те, що таки він господар цього пишного кабінету, що це він має тепер такі умови. Це не те, що було колись у селі, коли йому робили ласку мужицькі сини, приймаючи в своїх „літніх резиденціях" — коморах, глиною вимазаних приміщеннях без вікон (і тому з холодком). Це умови без порівняння кращі навіть за ті, що їх мала вона, сільська попівна...
Зблизька Оксана бачила, що й із себе Самсон став дуже тарний. Передусім шевелюра: чорна розкидана купа, що хвилястим вихором' рветься вгору. Гладенький овал угодованого обличчя, ґумощокого, з легкими цеглового кольору рум'яцями, чисто поголеного, з приємною тінню упертих ко-рщців. що, либонь, не піддавались бритві. Трохи не подобались Оксані його ніздрі — більше ніж треба, відкриті, видовжені вперед, як ямки від двох вилущених мигдалів, з кількома видними волосками: вони підкреслювали оту жидівську (але невеличку!) заокругленість носа.
Але зате очі в нього були тепер гарні — чорні, під чорними повними бровами. Від колишнього боязкого „слив'яноґо"' виразу в них не залишилося й сліду, бо він тепер сміливо, ба й зухвало ловив Оксанкн погляд, явно залицяючись. Оксана й собі свідомо зачепилась поглядом за його очі, щоб упевнитиись, що добре на нього враження справила, їй же треба було його обчарувати! І незабаром ЇЇ боязка надія перейшла в рішучий замір: обчарувати — хоч кров з носа! А він же, кажуть, ще й не жонатий досі...
І дедалі солодший вираз у Самсонових очах, масна вологість показували, що вона сміливо може в цьому напрямі діяти. Його захоплення нею виявлялося в нього, людини, по-східньому темпераментної, ще й інакше. Так, сівши біля неї вдруге (пхля того, як засмикнув завісу), він зразу ж і встав, щоб перейти на інше місце. Немов оглядав її з усіх боків.
А оглядати ж було що! З Оксани ж була вже молодиця в тілі, повногруда, русокоса красуня, що, як там кажуть, пушиіліа очі чоловікам. Ніжне її обличчя, з приємним ластовинням біля перенісся, ще й досі зберігало свою принадність, даріма що вже був. „натяк" на друге підборіддя, як було в її матері. Очі ще й досі були „мінливо-зелені, як у русалки" (так писав колись про них лататтянський поет Омелько Деркач), з бурштиновими вкрапленнями в чоловічках, і ті вкраплення — кубики, трикутнички — просто грали іскрами, як вона посміхалась.
Затримавши на мить свій погляд у цих Оксанинйх очах, Самсон спитався дружнім тоном:
— Так як живемо? Чув, що нещастя трапилося з тобою — чоловіка розстріляно... О, так, — він зідхнув, — радянська влада мусила це зробити, злочин мусив бути покараний.
Оксана не підтримала розмови на цю тему: покійного Василя вже не воскресити, — так навіщо про це? А крім того, їй треба було безперешкодно воскресити в теперішньому розмопников: його колишнє почуття до неї! І вона, змовчавши, подивилась Самсонові в очі так виразно, що йому зразу стало ясно, що в її серці не залишилось уже нічого від розстріляного чоловіка. Ба, більше: там уже будо готовісіньке місце для нього, колись погорджуваного Самсона Ліпшиця.
Цей останній Оксанин погляд так подіяв на „завуча" Січеславського металюрґійного інституту, що він аж руки від задоволення потер. Гм.... Перемога була ближче, аніж він спочатку думав був... І отака розкішна молодиця! Тепер у його очах засвітилося таке заласся, яке, може, трохи вульгарно сказавши, буває в погляді кота, як він дивиться на цілком досяжне сало.
Взявши це на увагу, Оксана вирішила розгортати свій плян наступу далі. Сказала про друге нещастя, що її спобігло: її звільнено з посади вчительки в с. Губинисі.
— Звільнено? — щиро здивувався Самсон. — Учителі ж нам потрібні!
Так, звілнено. Була перевірка школи, і її звільнено як дочку священика й жінку розстріляного контрреволюціонера,
— А!
У Самсоновім погляді пробігло якесь вагання (і Оксана це укмітила), що, либонь, означало: чи варто зв'язуватися з такою? Але це була тільки мить, бо хід думок стрілив в інший бік: навпаки, це йому на руку ковінька, цим він може скористуватись, такою її скрутою. Тепер не буде бришкати, як колись! А йому хто може пошкодити? Він же, поперше, член партії, подруге, жид, і нікому й на думку не спаде прикидати йому прихильність до якоїсь там контрреволюції — попівства та петлюрівщини...
...А крімі того, сказали, що в неї й досі була ікона в школі.
— Ікона? Яка ікона?
— Святий Миколай.
Самсон прикро поморщився легкими зморшками на отому трохи заокругленому носі. Ах, як це необачно' з її боку!
— Це було необережно з твого боку, — сказав. — Дуже необережно...
Він навіть устав з місця і взяв, ходячи по кабінету, пояснювати сільській учительці попівського походження, що в радянській школі не може бути ікон, що радянська влада проти ікон і релігії взагалі, що...
Говорив він дуже красномовно, з красовитими жестами, як звик говорити у частих виступах на різних зборах. Трохи чи не так, як це робив намальований на великій картині й проводир усіх трудящих Ленін...
Що більше говорив він, то більшими ставали очі бідної сільської вчительки. І в тих очах уже був страх та каяття, що вона йому про ту ікону сказала. Бо виходило, що не тільки покійні ЇЇ батько та чоловік чимсь провинуватились перед радянською владою, а й вона сама... Але ж вона ніколи не
знала, що радянській владі ще й ікони не подобаються! А ікони' ж є в кожній селянській хаті, є в церквах, — то чому ж їм не бути й у школі? Та найприкріше було те, що це не подобалось тому, чию любов до себе вона хотіла воскресити чиєї любови потребувала...
Оксана посміхнулась
