Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Про те, як Ліпшиць улаштував звільнену з посади сільську вчительку.

...Гнат казав, що Самсон Ліпшиць був закоханий у неї, признався якось йому „по секрету". Але чи міг тоді жид мріяти про попівну?

Стало Оксані на пам'яті: завжди чистенький, у блакитній гімназіяльній формі, Самсон Ліпшиць був „найпанськіший" серед лататтянських сереньошкільників, переважно селянських парубчаків, що трохи чи не в доморобному полотні ходили, бузиновим соком та дубовою корою пофарбованім. Революція ж тоді була вже в розпалі і, давши народові „землю й волю", не могла покищо дати йому більш-менш путящих штанів. Тільки такі, як Самсонів батько, ще могли по-старорежимному своїм синамі гімназіяльну форму справляти.

— Що значить? — казав старий Ліпшиць, знизуючи плечима й вивертаючи долоні до розмовника. — Разлі я ворог своїй дитині, щоб вона ходила, як старець?! Разлі я звєр?

Він мав у селі Лататті крамницю з „красним крамом", і ця крамниця давала йому змогу ото так „чистенько" своїх дітей одягати.

— „Знайшов, кому признаватись!" — посміхнулась подумки Оксана, згадавши, що й сам Гнат Кутько тоді до неї залицявся. Скористувався з того, що її тодішній ,наречений', а пізніший чоловік Василь Роговенко пішов у повстанці проти гетьмана. Гнат унадився був тоді ходити до неї додому, я Самсон зідхав потай, користувався випадковими зустрічами. Згадала один випадок. Якось у неділю розігналась вона була до Галини Сосипатрівни, самітної сусідки-вчительки, а назустріч — Самсон.

Поручкались, слово-два — і вже Оксана хотіла йти далі. Раптом Самсон як не зашаріється цегловими плямами по самі вуха

— Чому ти ніколи не хочеш постояти зо мною? Гербуєш?

І так жалюгідно скривився. А ніс іще дужче заокруглився. Великі його очі трохи чи не слізьми понялися.

— Ха-ха-ха! — зареготалася Оксана й побігла на веранду, до Сосипатрівни. її понесли крила: і Василь, і Гнат, і оцей Усі до неї залицяються, усі запобігають ЇЇ ласки! Ну й хай! Хай усі тільки на неї й дивляться, тільки її люблять! А Галина хай нидіє, стара дівуля...

Іншим разом Самсон її навіть „ушпигнув", ревнуючи:

— Кажуть, біля тебе Гнатко упадає...

— Упадає?

— Еге... Викаблучується перед тобою...

Так, він був тоді закоханий у неї. Може, спробував би був навіть стрілятися на доказ своєї любови, як це властиве „гімназіяльному вікові", але... але жидові тоді й стрілятися не мюжна було через попівну, — така була між ними соціяль-но-психологічна прірва.

... Був закоханий, але як тепер поставиться? Тепер же все перевернулося догори дриґом! Жовтнева ж революція зробила так, що той, хто був „нічим", тепер став „усім", — і навпаки. І хоч про Самсона не можна було сказати, що він за старого режиму був „нічим", навпаки, він і тоді був „більшим," за всіх своїх лататтянських товаришів, але тепер він уже став справжнім великим цабе. Був членом комуністичної партії, владущої партії, і завідував навчальною частиною Січеславського металюрґійного інституту.

Вона ж тепер мала удовину долю, з плямою „контрреволюціонерки". Чи захоче він тепер на неї хоч глянути?

На всякий випадок вийняла з торбинки дзеркальце та пудреницю й крадькома (щоб секретарка не бачила) при-пудрувалась. Самсон же от-от мав її, на доповідь секретарки, до свого кабінету покликати. Ухопила в дзеркальці прикру прим'ятість на своєму виду, та вже ніколи було цим журитися, ю .пее

— „Що буде, те й буде!" — подумала розпачливо, повна нервової напруги.

Задзеленчав дзвінок, секретарка схопилась, війнувши „непівськими" пахощами „Льоритан", і звернулась до відвідувачки:

— Будь ласка, заходьте!

Велика й висока, заслана м'яким килимом кімната, на великих вікнах завіси... Важка брондза — не завіси! По бойках поворозки з важкими китицями... Широкий письмовий стіл, накритий червоним сукном (червоний колір — ознака режиму). А за тим столом сидів пишнокучерявий (а не чуб ..йоржиком"!), в новому шевйотовому костюмі, при якійсь крикливо-кольоровій краватці... сидів якийсь, ну, „зав" чи що... По-старорежимному б сказати, панюга...

Чи то Самсон? Може, її хибно поінформували, що він тут працює? Не було бо нічогісінько спільного між тим гімназистом, несміливим жидівським юнаком, що колись запобігав її ласки, і цим володарем сучасної дійсносте в республіці робітників, 'селян, ну і трудової інтелігенції! Володар і повновладний господар оцієї високої, повновікнистої кімнати, начальник, що до нього страшно й обізватись... Репрезентант самого Леніна, зображеного над його головою на тлі криваво-червоного стягу на повний зріст, як він промовляє над трибуною: „Вперед! До перемоги!" Карггина — як Бог Саваоф у церкві...

І Оксана спинилась нерішуче біля порога. Що вона скаже, якщо й він це? Як почне?

Але Ліпшиць уже пізнав її і, підвівшися з-за столу, вийшов їй назустріч.

— Кого я бачу? — гукнув здивовано. — Невже ви... ти... Оксана? Фу ти! Не знаю, як і звертатись — на „ти" чи на „ви'... Ми ж так давно бачились!

— Можна й на „ти".

— Ну, так іди сюди! Сідай!

І він як узяв її за руку, щоб на привіт потиснути, та так, по-приятельському й повів до свого столу, посадив на стілець. Ба й посадовивши, не зразу руку гарної молодиці випустив, протяг м'якою, трохи пітною (літо ж) долонею по долоні. І сам сів не за столом, а біля Оксани, на другому стільці.

Оксана роззирнулась по кімнаті-храмі, ще боязко, ще не певна бувши його, цього „начальника", прихильносте.

— Як у вас тут гарно! Яка прохолода!

Сказала „у вас" у значенні „в інституті", бо не зважилася сказати „в. тебе", дарма що він звернувся вже до неї на ти"

Але Самсон узяв те „у віас" на свою таки адресу, як вияв- її пошани до нього, як визнання його вищосте. Підскочив, щоб зробити ще більшу „прохолоду": потяг за поворозку з китицею і затулив до половини високе вікно важкою глинястого кольору пілкою завіси. Обірвав цим решту сонячного