Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— якби сів — краще. А так навіть рук нікуди було діти, немов би вони були в нього зайві, хоч він і тримав водній свою кепку. Передчував, що оте щось, що стояло вже між ним і „життям", перешкоджатиме йому й говорити з тим юнаком нормально. А ще ж не знати, про що та й мова буде. Він як увійшов, та так і стояв біля порога, напівобернутий до дверей, звідки чекав „господаря". А що той досить довго не приходив, то це стояння й перетворилось незабаром на справжню муку. Навіть ноги починали боліти, і він переступав з однієї на другу.

Та от двері раптом відчинилися, і ввійшов той юнак в уніформі.

— О! А ви чого стоїте? — мовив здивовано й привітно. — Сідайте!

Він кивнув головою на порожній біля столу стілець і подав Перемітькові руку. Потім сам зайшов за стіл і теж сів. Посміхнувся, зібравши якісь немолоді зморшки біля чорних, великих, як сливи, очей. Розмір тих очей, бачилося, збільшували й сині смуги під ними. Разом із тим тії смуги свідчили, либонь, і про те, що він не зовсім нормально спав. Але посміхнувся зовсім так, як сміються звичайні люди. І розмову почав теж Так, як звичайно починають люди. Поглянув у вікно й сказав:

— Погодка сьогодні не дуже... Правда?

Переміітько згодився, що так, „погодка" осіння, поганенька, відчуваючи разом із тим виразне заспокоєння. „Може, й справді якась дурниця, — подумав, згадавши слова Саркісова. — Може, щось треба вияснити"...

— Але ви, очевидячки, розумієте, — перейшов слідчий на іншу тему, — що я вас запросив у якійсь справі... Погода — це так, між іншим... Передусім) будьмо знайомі! Мене звуть Яків Мойсеєвич Сілін...

— „Виразний жид, а прізвище російське, — знов напружуючись, подумав „запрошений" на розмову.

— А ви, якщо не помиляюсь, Павло Петрович Перемітько? — запитав слідчий.

Перемітько потвердив.

— Ну, добре. І... українець?

— Українець.

— І це добре. Ми всі, можна сказати, українці, вірніш — громадяни Української Радянської Соціялістичної Республіки. Я, на жаль, ще не вивчив державної мови — української, — посміхнувся він. —- Я народився в Одесі, — а там знаєте, яка мода? Але я вивчу... У нас же тут, при ДПУ, є й свої курси українізації. Викладає український поет Омелько Деркач. Знаєте такого?

Перемітько сказав, що читав його поезії в місцевому журналі „Зоря", але особисто не знайомий. Поети — це інший, далекий від нього світ: він працює на виробництві.

— Кажуть, добрий поет, — вів юнак-слідчий свою мову далі. — Носить золоті окуляри... Трохи мляво викладає, довго плямкає, поки щось скаже. Але, кажуть, добрий поет. Я сам не можу оцінювати. У мієнє ж теж трохи інший фах, — посміхнувся криво. — Але ті, що розуміються на поезії, кажуть, має не абиякий хист. Хто зна, може, ще й вийде з нього другий Шевченко. Наша партія і радянська влада дбають про розвиток української культури. Після XII з'їзду партії ми заходилися біля українізації „всерйоз і надовго", як сказав товариш Ленін. А в такій атмосфері й таланти всякі можуть появитися... Чи ви згодні з цим?

— Так...

— Думаю, що й кожна свідома людина повинна з цим згодитись. А тим більше українець. Це ж бо не те, що було за царату, коли творців української культури засилали на Сибір, як от хоч би й того ж таки Шевченка.

Тут він спинився і, як спостеріг Перемітько, трохи чи не з нудьгою. Оглянувся в вікно, де все таки можна було відпочити зором;, дарма що день був сірий, але цим разом нічого вже про погоду не сказав. Взагалі було таке враження, що він говорив якісь завчені наперед слова, можливо, навіть не вперше, і що вся ця розмова — це була для нього тільки службова робота, необов'язково приємна. Подумавши про це, Перемітько знову заспокоївся і навіть з цікавістю хотів слухати далі, щоб, кінець-кінцем, довідатися, для чого ж таки його сюди викликано.

Юнак наче вгадав Перемітькову думку, бо, повернувшися знову до нього, сказав:

— Але ви, мабуть, думаєте: „До чого це він? Про Шевченка й українську культуру? Яке це має відношення до тієї справи, для якої мене викликав?"

Перемітько похопився сказати, що ні, що він так не думає... що йому навіть цікаво...

— Так я вам скажу, — загомонів жвавіше слідчий, — що це прямо до нашої справи відноситься.. Кажу „нашої", бо те, про що ми з вами далі говоритимем!, повинне однаково цікавити і нас, тобто ДПУ, і вас. Інакше сказавши, це наша спільна справа, оскільки ви, як нам відомо, щира радянська людина...

— „Овва! — скинувся Перемітько всередині. — Не діждетесь, прокляті!.."

— Я ж не помиляюсь, коли так про вас думаю?

— Ні, звичайно... Я, здається, доказав чесною працею на виробництві...

— Так, ми про це знаємо і... ну, цінимо чи що... Так от слухайте, що я хочу вам далі сказати! Ви знаєте, що наша радянська влада перемогла. Наша славна червона армія розгромила на всіх фронтах усіх контрреволюційних генералів і Денікіна, і Вранґеля, і так званого „батька Махна", ну і... Петлюру...

Перемітько піймав його допитливий погляд на своєму обличчі, коли він вимовляв останнє ім'я. Спіймав — і серце впало, обірвалось: — „Невже таки про те?!"

Але слідчий говорив і далі не про т є.

— Цим я хочу сказати, що кривава, збройна боротьба для нас уже скінчилась. А тому ДПУ тепер має інші завдання. Це, можна сказати, психологічні завдання, скеровані на перевиховання людей у дусі соціялістичної свідомосте. Річ ясна, що для того, щоб перевиховувати, треба знати, хто саме потребує такої перевиховної опіки. Отак ми, коли хочете, й підійшли до тієї нашої справи, ради якої я вас запросив сюди. От ви буваєте, наприклад, на зборах „укапістів"...

— „Так вони вже знають про