Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— І дивіться, товариство, яка чудасія, — вів далі свою мову Авдієнко: — автор цих „гарних слів" при владі в Харкові — а „хура", як сказано в байці, „і досі там"!

Тим то— офіційно повідомив — їхній ЦК, ЦК УКП, на чолі з Андрієм Річицьким, і послав протест до Третього Інтернаціоналу...

— ...Поможе, як мертвому кадило, — буркнув хтось між публікою. — То ж слухняне знаряддя тієї ж таки Москви...

Але на нього зашипіли: добре все таки, що є кому хоч такі протести писати! Може, це просочиться якось у ширший світ. А крім того, як болить, то ніби легше стає, як комусь про той біль скажеш. „Облегшивши себе так, публіка вкрила оплесками закінчення промови М. Авдієнка.

Після Авдієнка виступив другий місцевий лідер УКП —Дідич. Невеличкий, худенький, з перехнябленим пенсне на носі. Коли говорив, підсмикував штани, що ввесь час йому з'їжджали. Читав малого фейлетона на актуальну місцеву тему під заголовком „Малоросійська хвороба чухна, або сверблячка". А за привід до цього фейлетону він узяв прилюдну заяву голови „Фабзавкому" заводу ім. Петровського Тараса Бамейка, що, мовляв, робітникам їхнього заводу ніколи вивчати українську мову, бо вони повинні виконувати й перевиконувати пляни з витопу чавуну, сталі, вальцювання тощо.

Дідич прочитав спочатку цю заяву як мотто до фейлетону, „сьорбнув" носом, пояснив, що в його фейлетоні буде вжито слово „гегемон", так воно означає „керівник", а під ним треба розуміти пролетаріят у цій країні.

Підсмикнув ще раз штани, поправив пенсне й почав:

— „В одного Гегемона був попка-дурник на ймення Бамейко. Якось на язиці в попки-дурника на ймення Бамейко викинулась хвороба, загально знана під назвою малоросійської чухни, або сверблячки. Щоб полегшити муки бідолашного попки-дурника на ймення Бамейко в хвилини нападу чухни, або сверблячки, Гегемон навчав його говорити: „Не било, нєт і бить не может".

Отож, бувало, як тільки засвербить у попки-дурника на ймення Бамейко язик, він роззявляє рота й кричить:

— Не било, нєт і бить не может.

І попці-дурникові на ймення Бамейко від цього легшало.

Та по якомусь часі Гегемонові стало незручно, що в його доміі попка-дурник раз-у-раз кричить так, як колись кри/ чав і царський міністер Валуєв: у Гегемона ж бували гості, часом навіть з інших країн, перед якими йому треба було хвалитись, що в нього1 не так, як було за царів, що в нього краще. Тоді він вирішив навчити попку-дурника на ймення Бамейко трохи інакше кричати, а саме: „Є, але тільки для селян та інших некультурних людей".

Тільки ж попка-дурник на ймення Бамейко ніяк не міг цих слів вивчити. Дуже бо вже хитрі та довгі були ці слова, а попка-дурник на ймення Бамейко таки й справді дурним удався. Як не бився Гегемон, нічого з того не виходило. Оце прокаже ті слова з усякою виразністю, — та до попки-дурника на ймення Бамейко:

— Ну, кажи!

А попка-дурник на ймення Бамейко:

— Не било, нєт і бить не может...

Проказує Гегемон тії слова вдруге, втретє, — ні, таки нічогісінько не виходить, хоч ти йому кіл на голові теши. Плюнув тоді спересердя Гегемюн, сказавши:

— Хай тобі грець, дурню!

І от літає тепер попка-дурник на ймення Бамейко по цехах заводу ім. Петровського і, як тільки засвербить у нього язик від отієї малоросійської хвороби чухни, або сверблячки, кричить:

— Нє било, нєт і бить не может.

А що дійсність стала вже така, що навіть попка-дурник на ймення Бамейко не маг на неї не зважати, то він уже сам став додавати: „Неть, бо треба виробляти більше чавуну, сталі, вальцювання тощо". Але ще не зрозумів попка-дурник на ймення Бамейко того, що той чаївун, ту сталь і те вальцювання виробляє той народ, серед якого він літає, чий хліб їсть.

Отож і докричиться, мабуть, попка-дурник дотого, що українському народові урветься терпець, і він просто вирве того хворого на малоросійську хворобу чухну, або сверблячку, язика, щоб попці-дурникові на ймення Бамейко нарешті заціпило".

Публіка заплескала якнайдужче, навіть ногами в захваті затупотіла. Це ж були такі сміливі думки, що їх не міг висловлювати навіть офіційно апробований сатирик Остап Вишня... це були їхні, всіх присутніх на цьому вечорі думки...

Перемітько розігнався був до третього мартену, як до нього підійшов робітник Саркісов, вірменин, і, криво посміхнувшись, дав йому... виклик до ДПУ.

— Що це? — спитався механічно Перемітько, беручи папірець. — А!

Приголомшений, він швидше вгадав зміст цього папірця, побачивши зловісний його штамп, аніж прочитав. Усе тіло йому отерпло, руки дрібно затрусились.

— Не знаю, — казав тим часом Саркісов, — пронизуючи збентеженого інженера гострими чорними очима. — Мабуть якесь непорозумііння. Не хвилюйтесь! Усі ми знаємо, що ви чесний радянський інженер.

Саркісов був досі для нього звичайний робітник, фізично непоказний, кривоплечий, з приплющеним, як у „наркома" Харчпрому Мікояна, носом, один з небагатьох на їхнім заводі „націоналів", з неправильною російською мовою „душа лубезний". Не раз Перемітько чув, як інші робітники так на глум його й кликали: „Ей, ти, душа лубезний!" А от тепер виявилось, що це страшна людина — завідувач „спецвідділу" в їхнім цеху. В уяві сторопілого Перемітька він раптом виріс на якогось демона.

— Не хвилюйтесь! ще раз сказав Саркісов. — Певно, якась дрібниця.

Він знов посміхнувся — блиснув чорним блиском смоляних очей, та це вже був для Перемітька чортячий сміх, сміх демона. чі

'Коли Саркісов пішов, Перемітько похопився сховати того папірця, зім'явши, в кишеню спецівки, — щоб ніхто з поблизьких робітників! у нього його не побачив. Механічно продовжив свій хід у напрямі до третього мартену, заглянув у вогненне око спостережного віконця, нічого там не побачивши. У конторці вихопив папірця, як жарину, що пекла руки, з кишені, і аж тепер прочитав: викликали на ранок наступного дня — на 9 годину. Оглянувся на двері — чи ніхто не