Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Що з логікою тут не все гаразд, це так, — але коли й де історія та суспільне життя були у згоді з логікою?
А втім, якщо цю ситуацію розглянути глибше, то можна знайти й причину такої „нев'язки". Укапісти були, справг ді, україські комуністи, але комуністична держава була не зовсім українська. І ця не зовсім українська держава аж ніяк не хотіла, щоб будь-хто, хоч би й укапісти, перетворював її на зовсім українську. А укапісти в цьому розумінні, за даних умов, були найнебезпечніші. Бо, наприклад, автокефалісти могли за цих умов тільки молитися по-українському, а укапісти могли відібрати й владу в таких, як Мітяєви, ба й відірвати її від... Москви. Вони ж її, цю не зовсім українську державу, прямо критикували за це, а також за те, що Центри Південсталі на Півиочі стали,
конкретніше кажучи, в Москві. А тим часом треба було б, за логікою, щоб вони, ті центри, були не північніше Харкова, столиці цієї не зовсім української держави. А це означало б, що продуктами своєї праці користувалися б тільки продуценти Півдня. А це останнє дало б цій державі не тільки економічну, а й політичну незалежність.
А як люди українські? Усякі люди українські — і комуністи, і „петлюрівці", і автокефалісти? Вони теж усі цього хотіли і тому так цікавилися відкритими зборами „укапістів" — єдиної вже на цей час легальної опозиції усталеного режиму.
Перемітько ходив на ці збори, цікавлячись найбільше їхнім українством. Комунізмом він, як і Богом, не цікавився, бо жив проблемами живого життя того народу, іцо до нього з народження належав, що за нього воював; у лавах „петлюрівської" армії 1919-20 роками. Розумів небезпеку — а ходив! Якась непереможна сила штовхала його на це. А небезпека ж була не тільки в тому, що про це могли довідатись Мітяєви, а й безпосередньо від тієї установи, що мала, за
завданням урядової партії — КП(б)У й уряду, не допускати до того, щоб ця не зовсім українська держава стала цілком українською. Правда, ця установа тепер, за НЕПи, не була така страшна, як перше, коли вона звалася ЧК, — тепер вона звалася „Державне політичне управління" — ДПУ. Та небезпека від неї для відвідувачів відкритих зборів УКП таки була. „Укапісти" вже не мали змоги видавати друкований орган, і єдиний був у них спосіб промовляти до народу — отакі збори, збори, оформлювані, як „жива газета", тобто виголошування з живих уст того, що мало б друкуватися в газеті — статтів, нарисів, фейлетонів тощо.
У м. Січеславі такі збори відбувалися раз на тиждень. Перемітько не кожного разу міг там бувати, бував тільки тоді, як був вільний від роботи в заводі. Останнім часом? бував там ще рідше, бо його вільний час забирали тепер зустрічі з Раєю. Та от якось Рая поїхала до матері в Харків, і Перемітько похопився скористуватись цим, щоб піти до „укапістів". Як звичайно, і цим разом він пішов свідомо пізніше, так, щоб надворі було вже темно, а в самому приміщенні „парткому" було більше людей, серед яких можна було легше „сховатися" — слухати приємне непоміченим.
Спавді, коли він прийшов, у залі було вже повнісінько (заля, пристосована з мешкання, не дуже велика). Десь у протилежному від входових дверей кінці світилася слабким світлом сцена — „одна якась світляна кулька-лямпка над головами президії. На „заднику" сцени висів великий напис, зроблений на червоному полотнищі (біле на червоному), — „Хай живе Українська Радянська Соціялістична Республіка!" Гм... Такий напис, як і в урядових установах, як і на конференціях владущої партії — КП(б)У, дослівно такий, а от чомусь він не зовсім легальний! Чи не тому, що його автори та їхні слухачі вкладали в нього буквальний зміст? Можливо. Публіка сиділа на довгих ослонах, поставлених упоперек приміщення. Але місць на ослонах усім не вистачало — люди стояли ще попід стінами, товпилися біля дверей, де ще був рух через те, що люди ввесь час підходили. Так, як ото в ставку: він стишений, і плесо його гладеньке, а там, де б'є джерело свіжої води, булькотить і сріблиться, міниться всякими тонами.
Перемітько протовпився і став у кутку. Гляне — а біля нього один з найбоязкіших „українців" — міський педагог, українізатор Гнат Кутько. Потиснули один одному мовчки руки і повернули голови до сцени. Ніби свідомо один вад одного відвернулись, мовляв, „я тебе тут не бачив, а ти мене". На сцені промовляв секретар „Обкому" (усе так, як і в КП(б)У!) Авдієнко, симпатичний дядечко невисокого зросту, з чорною еспаньйолкою „під Винниченка", колишній член ЦК УСДРП.
— Чому, товариші, центри української промисловости в Москві, а не на Україні? — запитував промовець. — Чому українська мова в державних установах не в пошані? Чому українізація відбувається тільки формдльно? Чому спокійно сидять на посадах ті, що її явно саботують? — І багато інших таких „чому"? він ставив, не потребуючи відповідати: публіка, удажно-напружена, сама знала, „чому". А як промовець на свої питання відповідав, публіка завзято „підтакувала" оплесками. Усі — і промовець, і слухдчі знали, що все це ,тому", що при владі в УРСР були не українці, не українські робітники, селяни й трудова інтелігенція (хоч офіційно це нібито було й так!), що Москва визнавала справжній інтернаціоналізм і рівність націй тільки там, де ще не мала... безпосередньої влади. На доказ цього промювець навів цитату з статті одного з творців КП(б)У, але разом із тим і репрезентанта „української" в ній меншости В. Затонського, що була надрукована 1918 ріоку в газеті „Коммуніст".
...„І от тут і виявилося, що поважний принцип самовизначення націй (не пролетаріяту), що ним треба було керуватися, згідно з переказами „отціві церкви", дуже гарний, поки діло йде про Індії та Єгипти, оскільки нам там доводиться працювати (в татаро-башкиріях з ним уже клопоту досить). Гарний він, коли треба зробити благородний жест у стилі „кающогося дворянина", але малозрозумілий, коли доводиться вирішувати всі ці „прокляті питання" на різних „окраїнах" в роді Укрїни"...
— Ну, як, товариші? — запитав промовець. — Добре сказано?
І зашуміли в залі на знак згоди, що „добре сказано", рясні оплески, ніби по рівному плесі ставка шугнув бадьорий вітер, сколихнув його, збив брижі...
