Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

— Не обоє рябоє... Бо про мене ніхто не скаже, що я за попів руку тягну...

— А про мене хто- скаже? — упевнено вимовив Перемітько, бо він і справді, вихований на працях Драгоманоза, на творах Лесі Українки, Івана Франка, В. Винниченка, не цікавився церквою як такою. — Чи ви бачили, щоб я коли молився чи христився?

Між ними раптом стала Рая, що накинулась з отими злими іскрами в очах, на Маркела:

— Маркеле, перестань! Чого ти завжди заводишся з людьми? Скандаліст отакий!.. Це тобі не „Комсомол"...

Маркел кинув лютий погляд на сестру й замовк. Але Перемітькові це таки попсувало настрій. — „З ким я родичаюсь? Що в мене з ними спільного?"

Рая відчувала й розуміла його гіркі переживання і потай непомітними для братів потисками руки намагалась заспокоїтии його, свого „Павлуся". Сисой мовчав, не втручасвся в суперечку, але видно було, що це було йому не-ВТР мне Щоб це затушкувати, перевів мову на інше, на про побудову на низу Дніпра гідроелектростанції. Про це починали дедалі більше говорити, особливо в урядових колах Перемітько теж був за це, бо вважав, що Україна гить індустріялізуватись, хоч би ці ідеї виходили й від ворожого їй "ладу" лад політичний може змінитися, а могутнє джерело електросили буде власністю українського народу, південні посушливі райони будуть зрощені. Але — згадав тепер — такі, як проф. Яворенко, вважали, що це знищить „історичну красу" — Дніпрові пороги, іронізував з приводу цього й старий Загребельний, той насправді внутрішній емігрант...

По обіді Рая и Перемітько ще раз купались, попливли разом на другий бік. Сиоой теж наважився, улізши, як бегемот, у воду. Але тільки хлюпостався та лежав на мілкому, як гладкий тюлень, бо плавати не міг. Зате Маркел почував себе в воді, як на сухому.і, кинувшися з берега, поплив далеко, в напрямі до Дніпра.

А тим часом день почав хилитись на вечір. Сонце стало не таке гаряче. Люди теж почали потроху роз'їжджатись, гомін помітно' ущухав. Навіть гурт Самсона Ліпшиця вже не так галасував...

Коли сонце спустилось над саму гору правого беріега, над гущу Січеслава, Сисой сказав:

— Мабуть, і нам пора додому.

І знов заторохтів Маркелів мотор, погнавши човна на притемнену вже воду. Незабаром вони випливли з тихої Самари й зустстрілися з прудкою течією Дніпра. Пливти тепер було важче, бо фактично проти течії, що помітно зносила їх ближче до Кодацького порога. У вечірній тиші його шум виразно було чути — шум і якийсь гуркіт води, що спадала з чималої висоти.

В міру того, як спускався присмерк, засвічувались — упрорідь — вогні на широченному лоні Дніпра-Славути — рухливі, на човнах, як веселі таємничі квіти (бо човнів уже майже не видно було, а вогні яскріли). На потемнілому раптом обличчі правобережного Січеслава, розкинутого на горі, теж почали нахвачуватись світляні пухирці вогників, подекуди пунктирними лініями. Але ті вогні були далекі, а ці, на човнах, близькі й веселі...

о оди сонце схов лось за високим горбом Правобережя, його червоні промені звелися вгору, як піднесена рука

топельника — з розчепіреними пальцями. Але ніхто не гукав - „Рятуйте!" Бо хоч день десь там і тонув разом із сонцем; але натомість народжувалась нова краса — краса літнього вечора на Дніпрі, тихого літнього вечора, прикрашеного внизу отими ворушкими вогниками на човнах, а вгорі, в небі - срібними проколинками перших зірок.

Тихо. Тільки окремі моторові човни перегукувались стукотом — Маркелів найдужче, а найближчий до нього, що брався трохи вище, глухіше. Шум порога творив тільки далеке звукове тло для тих звуків, що були близько.

Веслові човни виявляли себе в присмерку тільки воїни-ками.

— Гоп-гоп! — гукнув десь потужний молодий голос, а луна вечерова перекинула десь далі теє „гоп-гоп". У когось мабуть, було сил і доброго настрою понадміру, і він ото так хотів трохи виладуватись.

Коли це враз, десь далі від наших відпочиванцїв, але на самій середині Дніпра озвалась пісня:

— Реве та стогне Дніпр широкий...

Це почав дужий самітний голос, баритон, з широким розгоном. Тому голосові хотілося, щоб Дніпро ревів та стогнав, як у романтичній уяві поета, дарма що було так тихо. А потім, слідком за тим голосом озвався цілий сніп голосів, з басовим перевеслом на них, і ті голоси хотіли викликати в уяві ще й те, як

Сердитий вітер завива. До долу верби гне високі, Горами хвилі підійма.

І цей спів полинув далеко понад широкою рікою, такий широкий, як та ріка.

Перемітькові раптом стиснулося серце в якійсь тузі. Чого він тут, серед цих чужих людей, що говорять між собою чужою мовою? Чому не з тими, що ото так співають?

Рая раптом присунулась у темряві до нього, взяла його за руку, сказала по-українському:

— Гарно співають, правда?

Чи й ця дівчина йому чужа? О, ні, вона вже йому рідна! Вона прийме його мову, мову тієї країни, в якій народилась, вона житиме його інтересами...

Пісня далі говорила про інший аксесуар романтичного краєвиду — про „блідий місяць", що „з-за хмари де-де вя-глядаві", але дійсність була інша: морок ночі дедалі дужче гуск, насувався на Дніпро і ті човни, що були на ньому. І Маркел керував своїм човном, можна сказати, наосліп, орієнтуючись на далекі вогні міста. Уже вони були недалеко від Заячого острова, рівного простору, зарослого лозами, як з Маркеловим мотором сталася чергова аварія: він гавкнув востаннє — і затявся, ніби чимсь удавився.

Усі прикро стенулись. Треба ж було отакого: Добре, хоч недалеко від Заячого, бо їх могло б знести на самий поріг.

Маркел спробував був щось там посмикати, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але потім ухопив весло і сяк-тяк підігнав човна до берега.

Усі повиходили з хитливого човна, придержуючись руками за прибережну лозу.

Сполохані комарі