Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

уявив: величезна країна, одна шоста земного суходолу, від кордонів Польщі та Румунії й до Великого, або Тихого океану, від Північно-крижаного океану й до кордону Афганістану, Ірану й Туреччини, а він посеред величезного простору сам-один, маленька комашка... Без посвідчення з попередньої праці ніяка міліція його не пропише величезного простору сам-один, маленька комашка, цього уоже ніде... прописатися.... Та й праці без довідки з попередньої його роботи не знайде. Хіба що побився б там, де нікого нема, як Робінзон Крузо на безлюдному острові... у якійсь північній тайзі чи тундрі. Але ж і там треба щось їсти, в чомусь жити, у щось одягатись... А як, погасившись, тут залишиться, то цей ідіот може на нього виказати... Та й на Сисоя треба оглядатись: ще невідомо, яким він духом дише...

І Перемітько просто зівяв на саму цю уяву. Виходило, Маркел без видних рухів та відчутного фізичного болю так скоутив його, як ото борець, навчений усяких способів, скрутить руку партнерові — і той зразу ж присяде, піддавшись...

Отож він, замість вибухнути гнівом, тільки повторив

оту свою фразу:

- Я вас, товаришу, не розумію...

І по хвилині додав:

— Це ж така, так би мовити, делікатна справа... Я нікому не накидаюсь...

З полегкістю відвернувся від нахаби, як побачив, що з кручі спускаються Сисой і Рая. Підхопився пружним рухом, легко вистрибнув з човна й пішов. їм назустріч.

Рая була на тій кручі нижче, як Сисой, спиралась обережно білими черевичками об сипку глину, як та кізонька ратичками, балянсувала руками в повітрі, боячись братись за колючу дерезу. Немюв хотіла полетіти — не йти. В одному місці вхопилась була рукою за гілочку бузку, що сам ледве тримався оголеними корінцями в ненадійному ґрунті кручі, а потім: просто побігла вниз, сподіваючись, либонь, що той, що йшов назустріч, не дасть їй упасти. Уже, як дніпрова чайка, полетіла, з розкинутими руками-крилами.

Перемітько, справді, перехопив її в повітрі майже, як легесенький м'ячик, і поставив перед собою на рівну землю. Дівчина аж ахнула з захоплення. Стояла перед вродливим інженером по-вранішньому свіжа й молодесенька, як нерозквітлий пуп'янок квітки, у коротенькій сірого кольору «юртовій спідничці, у білій блюзці. Замість ранкової роси на м'яких кучериках її лянного волосся, на висках і над білям чолом— сліди від умивання — окремі мокрі пасмичка. її очі пір'їнки-бровенята здивовано підкинуті, а в сріблястих оченятах грає відсвіт умитого ранкового сонця. Не самий відсвіт, а й переляк (з отакої ж кручі збігла!), і радість — Що його, отакого біло-випрасуваного „капітана" побачила, Що ввесьденечки буде з ним... вперше тад довго буде з ним... — О, як це добре, що ви вже тут! — вихопилось їй мимоволі. — А ми спізнились: трамваю довго не було.

І глянула йому в вічі віддано, рідно. Оті її, здавалося б, незначні слова та цей погляд підказали Перемітькові рішення.

— „Сьогодні ж усе з'ясую", — подумав твердо. Хотілося це зробити ще й на зло... „отому чортові",

Маркелові. Хай тоді казиться, скільки хоче! Між ними стане його сестра, та ще й по його, Перемітьковій, стороні...

Згадавши про Сисоя, лишив на хвилинку Раю й допоміг тому, важкому, кривому, обтяженому кошиком із „припасом" та мисливською рушницею через плече, зійти вниз.

На Сисоєвому обличчі, на кирпатому носі вже рясно виступали краплі поту. Маленькі очі плавали на круглому виду, як на штучно намальованому кружалі: отак кружок, а на ньому дві крапки — очі, а нижче закавичка — ніс. — Ой, мабуть, пектиме й сьогодні, — бул'и перші Сисоєві слова, сказані разом із поглядом на небо, ще приємне по-вранішньомгу. Він скористувався тим, що Перемітько взяв у нього з рук кошик, і витер хусткою спітнілу голову, обличчя й шию.

— А ви, бачу, молодець, — підморгнув по-приятельському Перемітькові:— уже тут.

— Інженер повинен бути точний, як годинник, — відгукнувся той, але звертаючись уже більше до Раї, ніж до її брата.

Рая знов скинула на нього закоханим поглядом; і тим більше заохотила до того, що він задумав зробити сьогодні. Приятельське ставлення до нього Сисоя теж додавало відваги. Перемога виразно схилялась на його бік. А тоді він покаже отому... ідіотові, щоб знав, як лізти не в своє діло! Бо образа, завдана йому від Маркела, не виходила з голови.

Що не робив, що не казав, а про це думав і вже кипів усередині. Це ж тільки подумати: він не радить! Хто він такий, щоб радити чи не радити, з ким він має оженитись?! Якийсь босило!

— „Але ще побачимо, на чиє вийде! — нахвалявся подумки. — Ще побачимо..."

Коли всі підійшли до Маркела, той уже запустив мотора. Мотор дрібно сік короткі, приглушені звуки і викидав їх у вузький простір, стиснутий між крутим правим берегом і високими скелями Манастирського острова. Шматки звуків билися в цій тіснині, робили дерев'яний стукіт у стишеному за ніч і ще не розбурканому денною колотнечею повітрі. Човен трусився всім тілом, але ще стояв на місці. Маркел ще стримував його, як верхівець стримує розгаряченого коня, що поривається бігти.

Рая, Сисой і Перемітько похопилися повкидати в човен принесене і повскакували самі. А як човен від цього руху

загойдався, Рая скрикнула злякано, розкинувши руки, — і вхопилась за Перемітькову руку. Не за братову, дарма що той був ближче до неї.

Маркел глянув на всіх — чи готові? — а тоді попустив повід Човен зірвався з місця, застукотів уже на повний голос аж виляски пішли, а ранкова луна передавала їх далі. Незабаром чоаен з наїіґими платачами вихопився з вузької протоки на широку гладінь Дніпрового стрижня, матірки.

Пливти мали туди, де віддалено сизіли лози при усті Самари, новз Шевську косу. Не мюжна сказати, щоб розмо-мова між ними напочатку клеїлась. Перекидались окремими фразами про те, що бачили на широкому просторі чи по дорозі взагаіл. Коли човен наблизився до Шевської коси, Перемітько сказав (щоб щось сказати!), що січеславські міщани називають її тепер неправильно „Шефською", від слова „шеф",