Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Це було щось таке несподіване, що аж стара Загребельна витріщила на нього очі. Як таки так? Щоб так образити митрополита!
— А так... Без одного жида ярмарок буде, — пожартував старий. — Сторубель замість мене буде...
І звернувся до Перемітька:
— А в мене є хіба ж така вишнівочка! Для вас спеціяльно призапасив...
Пригладжував швиденько рукою свої сивуваті вуса, радісно посміхався, з-під кошлатих брів, такий привітний чепурненький у своєму новому бежовому костюмчику, з вишиваним коміром сорочки. Еге, у нього є чудова вишнівочка, спеціяльно для нього, дорогого Павла Петровича... А крім того, він хоче йому показати надзвичайно цікаву статтю Сергія Єфремова, що була надрукована в Чикаленковій „Раді" 1907 року.
— Тату! — спинила його, обірвавши радість, Любина. — Павло Петрович до нас не піде: йому ніколи.
— Не піде?!
По обличчі старому побігла тінь смутку, вся його невеличка фігурка зів'яла. Смикнув себе на знак неспокою за вуса.
— На жаль, Кузьмо Лавроновичу, я не можу, — підтвердив і Перемітько.
— Чому ж не можете? — просто розпачливо відгукнувся засмучений старий чоловік. — Отаке свято!.. Така радість! Добре було б відзначити це в родині... усім- разом... Ви ж чули, як казав митрополит? „У ваших жилах, каже, тече запорізька кров"...
Стара Загребельна, здавалось, аж кипіла всередині, готова кожної миті зірватися з припону, сказати щось дошкульне, гостре. Любина раз-у-раз тривожно зиркала на неї; благала поглядом не робити скандалу. І вона тільки сказала:
— У Павла Петровича є вже інші друзі... ліпші... Перемітько похопився подати всім руку й пішов. Пішов
швидко, швидше, ніж треба було, наче боявся, що ще роздумає й повернеться до цієї такої милої йому родини, родини, що так щиро його любить. Боявся оглянутись...
А наступної ночі, так десь опівночі Мануйлівку й Воронцівку, а також недалеке плесо батька Славути осяяло це видовище: велетенським смолоскипом запалала мануйлівська церква. Висохле за літо дерево аж лущало, аж трахкало так палахкотіло. І той лускіт та бахкання побудили гпочатку близькі, а потім і дальші хати. Спросоння, обмарено перелякані люди вискакували з хат на подвір'я, не добачяючи зопалу, що діється, де саме горить. А потім, розтямувавши бігли нібито гасити тую пожежу, дехто навіть з відрами в руках. Але прибігши на місце, спинялися край майдану ба й відступали назад у міру того, як вогонь зростав на силі. Бо з церкви на всі боки розлітались вогненні уламки сипались цілі завирюхи іскор.
Саму струнку будову церкви обіймало полум'я, як пелюстки велетенської квітки, вихоплювалось із середини крізь вікна і лізло вище, на дах уже.
Вогонь пожежі розпихав темряву на всі боки, і при його світлі було видно, що на сусідських хатах вору'шкались тіні-постаті, з відрами в руках, готові гасити ті іскри, що могли впасти на солом'яні оселі, запалити їх. Високо вгору, в зоряне небо зводився рудий, зловісний, змішуваний з іскра-ми дим, а ті високі іскри здавалися зірками, ближчими до землі, аніж ті, що тихомирно яскріли в небі.
Берестки навколо церкви теж почали займатися, засвічувались, як високі ставники з свічками.
А пожежна команда не поспішала приїжджати.
— Чому ж вони не їдуть? — ремствували в юрбі.
— Еге, так вони й приїдуть...
— О! о! Дивіться! — розітнувся в натовпі крик. — Дивіться, що то...
Бляшаний дах церкви знявся раптом угору, немов його підніс на руках якийсь велетень, як священний омофор, і, хитаючись, як на крилах, полетів разом з димом. Як килим самоліт. Піднісся високо, як легкий папірець, а потім як не схитнеться в один бік — та й полетів на Дніпро, шугнув із страшною силою і впав у воду.
Юрба полегшено зідхнула: добре, що не на хати.
— Добре, що де на хати, — сказав хтось голосно.
А стовбур вогненної квітки вже перетворився на суцільний стовп вогню — бахкав, як з гармати, клекотів люто. І ці вибухи відбивались далеко, трохи чи не аж там, де гудів приглушено Кодацький поріг.
А місцева пожежна команда не чула. Не обзивались і гудки недалеких амурських заводів, що звичайно на всяку пожежу тривожно пови'зкують, скликаючи людей.
Приїхала пожежна команда мало не перед світом уже. Червоно-яскрава машина, як довга гусінь, стала, освітлена від пожежі, на соші проти церкви, пожежники позлазили до-Ділу, але... гасити не було вже сенсу. Постояла та команда
трохи, подивилась і собі на незвичайне видовище, а тоді знов посідали й поїхали назад. Хай, мовляв, решта спокійно догоряє! Поїхали без дзвінків і сюрчків, помалу...
Бо це ж, либонь, було потрібне й владі, що ту команду посилала.
Люди обережно подейкували, що це трохи чи не комсомольські активісти підпалили, щоб знищити „опіюм для народу". Дехто бачив удень, як крутився між людьми один із чечелівських комсомольців-активістів — Маркел Мітяєв Чого він крутився? Кацап — чи він міг цікавитися митрополитом Липківським?
Але, не впіймавши, не кажи, що злодій. Тим більше, що до цих розмов і певні органи влади могли прислухатись...
Умовившися з Мітяєвими виїхати „вихідного дня" на Дніпро, Перемітько вийшов з дому ще до сонця, як ще тіло здригалося від ранкової прохолоди. До місця зустрічі було хвилин десять ходи — не більше. Але він поспішав, щоб не спізнитись. Гм... Уже ж наче й звик трохи до них, а отак ганебно приподоблювавея! Не в його це було натурі! Звичайно він робив так, щоб його чекали, як це було, наприклад, у його взаєминах з Загребельними, що запобігали його ласки. Тут же все виходило навпаки: він запобігав ласки в заступників панівного народу, в свого безпосереднього начальника. Запобігав ласки, хоч думав, що „наступає"! Зиркав на годинника на руці
