Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

І знов несподівано — як це він завжди робив — устряв у розмову Маркел. Чмихнув зневажливо й буркнув:

— Юринда! Це хахли так пояснюють. Чого б ті „шевці" на цій піщаній косі сиділи?

Хоч який це був дурний вибрик з боку Маркела, що просто, мабуть, Шмагався всяково „компромітувати" неприємного йому Перемітька, але вш вибив його знов із рівноваги, відбив усяку охоту щось пояснювати чи й говорити взагалі. Бо, поперше, він, справді, не міг пояснити, чому шевці сиділи на цій піщаній косі. Один „Швець", як чиєсь прізвище, міг би був дати назву „Шевцева", а не „Шевська". А подруге — його пояснення було таке ж чуже й далеке для цих людей, як і ввесь його український світ, уся його свідомість. Якби було не це, а рідне йому українське товариство, то він би при цій нагоді розповів ще й про те, що не раз чув від професора Яворенка, — про „московського" професора Архангельського, як той пояснював назву Ґавиного острова (що на Дніпрі ж таки), яка походить від слова „ґава", тобто „ворона". „Це значить — казав він, — „Ґавьонний" острів, бо запорожці жили на Січі, а надвір ходили на той острів." А як він міг казати це тим, що їм слово „ґавиний" було так сам» незрозуміле, як і професорові Архангельському? Ну, та й при Раї він не міг, зрозуміла річ, аж так розпускати язика.

Човен стрибками брався впоперек могутньої ріки, підкидав ніс високо в повітря, наче от-от мав полетіти, тільки корма, обтяжена мотором, трималася за воду, не відривалась. Корма виписувала шумовинно-клекотливий слід на воді, за ним вода немов кипіла. Мотор клекотів і бахкав у дуд. кій ранковій тиші та летів дедалі швидше, дедалі швидше Пругка течія водної товщі допомагала моторові, зносила скісно вниз, ближче до Самари.

Праворуч, у легкому серпанку ранкового туманцю шумів невидний Кодадький поріг, водна паща, що до неї човнові небезпечно було й зближатись. Але ця небезпека могла б їм загрожувати в тому тільки разі, якби мотор закомизився: тоді б їм важко було опертися могутній течії, оруду. ючи самим1 веслом. Це, треба сказати, частенько траплялося з Маркеловим мотором — що він комизився. Але цим разом Маркел справно проскочив небезпеку й завів човна в спокійну, ще зовсім сонну Самару. Вибравши чисте піщане місце на березі, причалив. Його мотор чмихнув востаннє й замовк.

Трохи далі від цього місця стояли густі куделі лози, а ще далі — високий дубовий гай, оторочений понад берегом смугою очерету. У тому очереті скрипіла очеретянка, ніби щось пиляла іржавою пилкою, попискували ще якісь невідомі їм, міським людям, пташки. Попискували спросоння, обрідно. На самому березі бігали жваві довгоногі й довгодзьобі кулички, лишаючи в мокрому піску відбитки своїх лапок, схожі на асиро-вавилонський клинопис.

І незвичне почуття охопило містюків, що опинилися на „лоні природи". Вони мали себе так, як первісні люди, що жили постійно в товаристві очеретянок, куличків та інших безпосередніх пожильців „лона природи". Це почуття особливо виразне стало тоді, як вони поскьдали з себе „тягарі" цивілізації — одяг та взуття, і відчули всім тілом безпосередні приторки повітря, а підошвами ніг — м'якенького піску.

Сисой Мітяєв був гладкий черевань, і тіло йому, особливо живіт, аж вилазило з трусів, як тісто з діжі. Груди повні, як у жінки. Маркел, навпаки, був сухий, смаглявий, як циган, а на грудях мав цілий кущ чорного волосся.

Перемітько з приємністю потягся всім звільненим від одягу тлом, заклавши за потилицю руки, аж кістки залущали.

— „Ех, їдять його мухи з комарями! Та й ловко ж!.." Але він так тільки подумав — не ск зав., стримався перед... чужими.

Рая передяглася в кущах лози й вийшла звідти в гарному трикотажному купальному костюмі, що знадно обтягав молоді форми її тіла, струнку фігурку. Але вона не зразу зважилась показуватись у самому костюмі „чужому", тобто Перемітькові, — накинула на плечі рушник.

А проте зиркнула з під лоба таки на нього, на "чужого"

А проте зиркнула з шд л костюмі! Волосся було

": Дивись, мовляв яка я в в цьому костюмі! Волосся було сховане в гумову - блакитну купальну шапочку, та ще й метелик збоку, і тому її голова була схожа на голову гарненької ляльки.. І Перемітько схвилювався, уздрівши таку незайману, так ця дівчина була йому до вподоби! А про Любину тепер навіть уже не подумав, його цілком поглинуло те практично-життьове завдання, що випливало з живої дійсности з потреби врятуватись і влаштувати остаточно своє життя. До революції казали звичайно — зробити кар'єру тепер цього слова не вживали... Та воно й не зовсім туди підходило: йому насамперед треба було врятуватись, наступаючи" на ворога з відчайною силою, а як врятується, то це автоматично дасть йому ще й добру кар'єру...

Отже, він був на добрій дорозі, і це знов піднесло його настрій. Взагалі всім було добре. Сисой узяв рушницю й бахнув у небо, так, без будь-якої потреби, з доброго настрою тільки. Луна заклекотала тим пострілом, пішла далі понад Самарою, захлинулась десь над Дніпром.

Кулички злякано спурхнули, сірими млинками закрутились у повітрі. Очеретянка вмовкла, притаїлась...

Сонце підбилося вж,е височенько й залило все навколо своїм веселим сяйвом — Самару, поєднану з широким простором Дніпра, увесь низький лівий берег, його піски й шелюгу, а панорама правобережного Січеслава заграла справжніми веселими спалахами на шибах, на хресті собору тощо. Не досягло, здавалось, сонце тільки до фабрично-заводського району, де висіли чорні гриви диму, розвішані на високих шпичаках димарів.

На Дніпрі з'явилось більше чвонів, стало більше руху. Один човен проскочив з гуркотом мотора повз наших відпочиванців далі на Самару. Купа людей, що сиділа в ньому, замахала руками, щось гукали до Мітяєвих та їхнього гостя, але що саме, — за гуркотом мотора не можна було второпати. Але Перемітько з прикрістю пізнав серед того гурту свого знайомого Гната Кутька, міського педагога. Хоч той Кутько був у громадському розумінні плохий і