Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Маркел ще трохи пововтузився з мотором, перехрещуючи снопиком світла темряву, але потім і він вийшов. Спосіб дальшої мандрівки був ясний усім: човна треба було тягти понад берегом на мотузі, а одно котресь із них мало сиді-піти в човні, відхиляти веслом його від берега, щоб не зачіпався за навислу над водою лозу. Цю останню ролю Маркел призначив Перемітькові, і той мовчки пішов у човен. Рая хотіла була й собі туди ж таки, але Маркел її спинив, нагримавши: було б важко тягти. Потім він прив'язав мотуза, а Перемітько знайшов помацки в темряві цесло, спустив, його понад облавком у воду — і рушили проти течії, понад берегом.

Темрява вже була така, що ні Перемітькові тих, що тяг-ли човна, ні їм Перемітька не було видно. Час від часу тільки блискав Маркелів ліхтар, як він, мабуть, присвічував під ноги, щоб не заборсатись у кущах лози.

Та не проминуло, либонь, і декількох хвилин, як Перемітько відчув, що човен пливе не проти течії, а навпаки — течія його почала зносити назад. Що за чорт?

— Ей, щоі сталось? — гукнув він стривожено до Маркела. — Мене зносить... Маркел обізвався (його голос був уже далеко), що мотуз обірвався, і сказав, щоб Перемітько підганяв човна до беріега.

Перемітько махнув веслом з одного боку, але човен тільки крутнувся на місці й відійшов далі від чорних обрисів берега. Махнув з другого боку — те саме. І раптом він з острахом! усвідомив, що він же ніколи не веслував і веслувати не вміє. Гостре почуття тривоги охопило його, але крикнути, щоб його рятували, посоромився. Отой же чорт Маркел підніме його на глузи! Та й Рая що скаже, як він виявиться таким страхополохом?

— Павле Петровичу, де ви? — долинув здаля Раїн голосок, схожий на комариний писк.

— Та ось... — почав був Перемітько й не закінчив, зрозумівши, що його вже не почують.

А потужна в цьому місці течія невблаганно несла його вниз. Напружуючи зір, він бачив у темряві, як чорні купи берега (лоза) швидко від нього віддалялись, чи — вірніше

він від них. Незабаром йому стале ясно, що вже віддаляєтеся не тільки берег, а й увесь Заячий острів, його південний кінець... А далі ж уже сама гола широчінь Дніпра і паща Кодацького порога! Мимохіть прислухався: рев порога брав гору над усіма іншими звуками... хоч ще й віддалено...

Почуття паніки судомно охопило його. Йому ж загрожує смертельна небезпека! Його знесе на поріг!.. Ширяв веслом то з одного боку, то з другого. Піт уже заливав йому очі від того махання... Та це вже було ні до чого: човен тільки о,.к-'гу іуь;шся, але нестримно плив униз.

І йому уявилась мить загибелі. От його кидає з страшної височіні в вир... от човен йото перевертається... Правда, з тієї височіні екскурсанти іноді спускалися дубами, але ж то дубами! А це скіпочка... І йому так жаль себе стало... І якась лють. Лють, що. отак безглуздо загине! У боях був — вийшов живий, а тепер отака безглузда смерть! Отака дика за-гибіль! А він же міг не їхати сьогодні з чужими для нього людьми — і жити! Міг відмовитися під якимсь приводом від ді ого веслування, не сідати в човен... І жити! Хіба крикнути „Рятуйте!" Але хто його звідси почує? Десь вище на Дніпра блискають далекі вогники човнів, але поблизу анікогісінько... Отже, хто його тут почує? Хіба оті далекі зірочки в небі? Або спокійні вогники правобережного села Лоцманська Кам'янка?...

А човна зносило, і дедалі чутніший ставав рев водоспаду, немов до нього зближався страшний звір.

Тоді він, охоплений уже дикою пан: кою, не думаючи, чи це буде краще (подумав: „Може, сам випливу, а човен хай пропадає!"), і, як був у костюмі, в черевиках, та так і стрибнув у воду, — стрибнув через облавок, не випускаючи човна з рук... І — о радість! — він став ногами на дно, води було по пахви. Це, очевидячки, був кінець коси Заячого острова, занурений у воду. Взявши човна за ніс і перемагаючи пругку течію, повів його в напрямі до чорних куп Заячого острова. Довгенько так брів, вириваючись із цупких обіймів води, і тільки тоді, як було вже по коліна, гукнув на берег:

— Агов, де ви там? Я ось...

Через деякий час у темряві почулися голоси Мітяєвих, і всі троє наближались до нього. Витягши човна на мілке, він вийшов на берег. Найперша прибігла до< нього Рая, стурбована, перелякана. Щось швидко говорила, та він, „розсмиканий" почуттями, не міг її уважно слухати, він чомусь увесь був скерований назустріч... Маркелові.

Маркел кинув на нього снопик світла і раптом, уперше, відколи Перемітько його знав, зареготався:

— Ха-ха... То ви скупались? У штанях... ха-ха... — Перемітько скипів:

__ Булої б краще прив'язувати мотуз, а тоді й сміятись!

Який тут може бути сміх?

Але, освітлений, він, справді, виглядав жалюгідно: штани прилипли до ніг, від того ноги були тоненькі, як у журавля, піджак мокро лиснів... І йому було ясно: якщо Маркел хотів з нього поглузувати, то краще не можна й придумати, у нього була підозра, що „той чортула'" трохи чи не навмисно так слабко прив'язав міотуз, — щоб посміятися й принизити його перед сестрою... Щоб посміятись або, може, й на загибіль штовхнути...

Сисой нагримав на брат'а (мовляв, справді, треба було прив'язати як слід), а Рая підійшла й співчутливо тернулась об його' мокрий бік (притулитись ніяк було).

— А я так злякалась була, — сказала пошепки, як брати взяли знову прив'язувати мотуз.

Тепер у човен сів сам. Маркел, бо мокрому Перемітькові треба було зігрітись, тягнучи човен.

З чималими труднощами, зачіпаючись у темряві ногами за переплутане коріння лози, Перемітько й Сисой дотягли човна до північного кінця Заячого острова. А там перепливли вузьку протоку, що відокремлювала Заячий острів від берега, — і так прибули