Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Але ця безглузда пригода дуже знівечила Перемітькові радість від отого його осягу — освідчин із Раєго. Добре, що йому не треба було їхати додому трамваєм, а то б набрався ще більшого сорому.
Як Мітяєви попрощалися з Перемітьком, Рая замовкла І вже ані словечком не обзивалася до братів, хоч завдав їй прикрости тільки Маркел. Навіть сіла в трамваї окремо від них, уперто відвертала очі. Обличчя їй „задерев'яніло", бровенята нахмурились: „пір'їнки" стали „гострими стрілками", що зійшлись на переніссі.
їй же було „цілком ясно", що Маркел навмисно встругнув отаку штуку з Перемітьком!
Сисой завжди прикро переживав „погані настрої" улюбленої сестри і тепер, зразу ж занепокоївся, спостерігши при трамвайному світлі оту „дерев'яність" на її виду. Але як він міг її заспокоїти, як вона й на мову не давалась? Сиділа збоку, як чужа!
А дома вона мерщій сховалась до своєї кімнати. Навіть
вечеряти не схотіла...
Але те, що незабаром добулося до неї з світлиці, вибило її з демонстративної „задерев'янілосте", тривожно насторожило. Говорили Маркел із Сисоєм. Говорили неголосно,
але двері до її кімнати були трохи прочинені, і вона все чула.
— ...Він до Раї, — глухо бубонів Маркел. — Хіба ти не бачиш?
— Що до Раї? — сонно обізвався Сисой, відриваючись від якоїсь там, либонь, своєї справи, може, від читання газети.
Рая підвела навіть голову від подушки, єдиної її повір* ниці у випадках її мрій і сліз, перестала дихати, наслухаючи. Це було щось таке важливе, зв'язане, очевидячки, з тим, що на Дніпрі сталось! Підвела спочатку голову, а потім і сіла на ліжку. Разом із тим у голові її завирували всякі здогади...
Червоний шапчук на лямпі край її ліжка більше притемнював, як освітлював кімнатку, і вона, уже передягнена, в самій нічній сорочці, скидалась на злякану мишку, що хоч і сховалась у свою нірку, але тривожно прислухалась до того, що діялось біля нірки і могло загрожувати їй навіть у схованці.
— Що? — перепитав Сисой.
Маркел роздратовано чмихнув, посунув стільцем чи якось інакще диркнув по помості.
— У них же на любов закидається! — вибихнув гнівно. — Найгірше, що й Рая ним захоплена...
— Ну, а що ж ми можемо зробити?
— Як що?
З того, що Маркел не здобувся зразу на відповідь, було знати, що він теж не знав, що в такому разі треба чинити. А Сисой спитайся вдруге:
— Еге, що?
— Ну, а що буде, як вони поберуться? Ти ж сам казав, що він...
Саме тут у світлиці зашипів раптом годинник, наповнив усю хату густим шумом, неначе якийсь велетень набрав у рот повітря, надув щоки, а потім ураз теє повітря випустив, — годинник став вибивати години: раз, два... десять...
Рая сприйняла це, як катастрофу: годинник не дав їй почути чогось надзвичайно важливого, може, навіть непоправно страшного. Не помогло й те, що вона підхопилась на ноги й підбігла до самих дверей. Годинник вибивав ті десять годин довго, розтягаючи кожен удар хвилястим гудом, і за тими коливаннями звуків годі було щось почути.
На щастя (чи на лихо?), і брати за тим дзвоном не змогли говорити, мусили перечекати, поки годинник доїде до своєї зупинки. А як останній удар прогув і мелодійно віддалився, Маркел сказав удруге перерване речення:
— Ти ж сам казав, що він петлюрівець.
— „Петлюрівець?!" — прошепотіла приголомшена Рая, а серце їй так і затріпалось у грудях. — Петлюрівець? О!"
їй зробилося страшно. Вона ж не раз чула на різних зборах, читала в газетах це слово, як лайку. Що воно означало, гаразд не розумвда, але знала, що це щось таке ж страшне як, і „контрреволюціонер", щось таке, що автоматично тягло за собою втручання ДПУ, арешти тощо. Голова пішла їй обертом. Вона ж його, свого „Павлушу"... поправилась: „Павлуся" так любить! І в голові собі не покладала, щоб могла тепер від нього відмовитися, уявляла його як частину самої себе... Вони ж уже мають побратися!
— ...А це значить, — провадив далі Маркел, — що ми з тобою, ти, як партієць, а я, як комсомолець, повинні допомогти органам безпеки викрити прихованого ворога... Треба не допустити, щоб він став нашим зятем. Бо це може виявитися й без нас...
Сисой мовчав.
— Якщо ти чесний партієць, — знов обізвався Маркел, — то повинен негайно піти до ДПУ й заявити на нього...
— „До ДПУ?! — пройняв жах Раїну свідомість. — Ой Боже!"
Хотіл,а була зірватись і біігти до братів, щоб рятувати тепер найдорожчу для неї людину... за братів дорожчу. Але стрималась, прислухалась, уся обернута в слух.
— А як ти цього не зробиш, — загрозив Маркел, то я піду. Як чесний „комсомолець"...
— Облиш дурниці! — строго сказав Сисой. — Не твоє це діло.
— Як не моє? — гарячився Маркел. — Я „комсомолець" і повинен...
— Я сказав: облиш! — нагримав уже Сисой. — І знаєш, чому? Саміе тому, що в нього є щось із нашою сестрою. Я не дурніший за тебе і теж бачу... бачу, може, більше, ніж ти... Він уже майже вліз у нашу родину. Розумієш? Уже! І, знищивши його, ти знищиш і свою сестру... чи хоч поламаєш її життя. Не такий він красень, щоб якась дівчина летко від нього відмовилась! Моя помилка, може, в тому, що я його допустив у нашу родину. Якось випадково це вийшло... Випадково зустрів — і запросив. Таке з усяким може трипи-тись. А тепер уже пізно-. У всякому разі треба зачекати...
— Юринда! Не пізно! І я не буду чекати...
Тут уже Рая не втерпіла і, накинувши свій червоний шляфрок, з розпущеним по ньому лянним волоссям, з сльозами на очах,
